Уявляєш, я зовсім не памятаю свого тата. Все, що знаю про нього, тільки з маминих розповідей, і таке відчуття, що до мого народження у них було все чудово. Тато підтримував маму, допомагав їй, але прожив з нами менше року. Відразу після того, як я народилася, він зник. Тоді ще не було мобільних телефонів, тож мама навіть не знала де його шукати. На роботі теж ніхто нічого не знав Мені здається, ті часи були дуже складними для моєї мами.
Вона знайшла роботу, але, бо не було з ким мене залишити, мама всюди брала мене із собою. Я досі памятаю, як холодно було у тому приміщенні, де вона працювала. Часто хворіла через той холод. Потім вже пішла у дитсадок, а мама перенялася працювати прибиральницею в іншій установі.
Грошей майже не вистачало, але я бачила, як мама старалась для мене. Вона жила заради мене після того, як тато пішов, вирішила, що я для неї все. Я закінчила школу, отримала диплом у університеті, знайшла хорошу роботу й тепер допомагаю мамі. Хочу зробити так, щоб вона менше турбувалася про все. Всі ці роки від тата ні слуху, ні духу не було, він жодного разу навіть не поцікавився моїм життям.
І тут одного дня, уявляєш, хтось стукає у двері. Мама вирішила відчинити, а я чую чоловічий голос. Виходжу перед нами стоїть старий чоловік із палицею. Мама повернулась до мене і сказала: Це твій тато.
Він плакав, вибачався і казав, що був молодим і дурним, боявся відповідальності. Весь цей час він жив у Києві, з іншою сімєю та дочкою, що трохи молодша за мене. Потім почав пити, і друга дружина його вигнала. Тепер, на старості років, йому вже ніхто не потрібен навіть дочка не дозволила повернутися додому. Його остання надія я з мамою. І я не знаю, що робити.
З одного боку це ж мій батько, я весь час чекала, що він прийде. Але з іншого він залишив нас, а тепер повернувся тільки тоді, коли сам опинився без підтримки. Найбільше мені шкода маму. Я не хочу, щоб вона хвилювалася. Вона всю себе віддала тому, щоб навчитися жити самій, а тепер він зявився ні з того, ні з сього. Я сказала татові, що мені потрібен час, щоб все обдумати. Мама не сказала нічого, тільки, що це має бути моє рішенняЯ довго сиділа у своїй кімнаті, слухала тишу, що розливалася по дому, згадувала всі моменти з дитинства, де була тільки мама. Розгубленість змішувалася з образою але й з жалем до цього старого чоловіка, який заблукав у житті й нарешті стоїть на порозі. Мама тихо зайшла до мене, сіла поруч і взяла за руку. Її очі були сумні й теплі одночасно. Вона сказала: Я не тримаю на нього зла. Головне ти маєш право вирішувати сама. Життя вже навчило нас бути сильними.
На наступний день, ми зустрілися всі троє за столом. Тато мовчав, дивився на свої руки. Я відчувала, що в мені вже немає злості, лише внутрішній спокій. Я сказала: Я не вмію ненавидіти. Я не можу повернути ті роки але можу дати тобі шанс, якщо ти готовий бути частиною нашого життя, на наших умовах.
І вперше за стільки років, мама посміхнулася по-справжньому. Ми не стали родиною з минулого, але попереду нас чекали нові дні, в яких я була вже не маленькою дівчинкою, а дорослою, яка здатна прощати і починати з чистої сторінки.
Ми разом пили чай, за вікном літній дощ стукав у шибки, а старий чоловік почав розповідати історію свого життя. Я слухала, дивувалася і думала: як добре, що у кожного з нас завжди є вибір і навіть там, де здається, що нічого вже не змінити, можна простягнути руку й відчути тепло.
