Коли я приїхала до Львова, мені було двадцять сім. В Молдові залишилася мама, якій незабаром треба було робити операцію, та купа боргів за іпотекою. Я пообіцяла собі: попрацюю півтора роки — і повернуся. Додому.
Роботу знайшла швидко — через агенство мені запропонували доглядати за літньою жінкою. Господиня квартири, Олена Миколаївна, шукала когось, хто доглядатиме за її вісімдесятирічною матір’ю — Ганною Петрівною. Я погодилась. Зарплата була невеликою, але стабільною.
Від першого дня бабуся зустріла мене з неприязню. «Ви звідки?» — запитала вона одразу. Я відповіла. Вона скривилася: «Знову молдаванка. Спочатку цигани, тепер ви. Лише непотріб мені трапляється». Далі було лише гірше.
Кожен ранок починався з докорів: не так зварила кашу, погано витерла пилюку, голосно зачинила двері, навіть дихаю надто шумно. Чувала, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона певно краде. Стежи за нею». Мені було гидко. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а натомість отримувала лише зневагу.
Півроку я терпіла. Лише думка про маму в лікарні втримувала мене від того, щоб розвернутися та піти. Але одного разу вона звинуватила мене у крадіжці п’яти тисяч гривень. Перетрясли все — а гроші знайшли в її власній сумочці. Жодних вибачень. Лише холод у очах.
Я зібрала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біля дверей зі зневажливою посмішкою: «Ну тікай. Все одно повернешся — у тебе ж грошей нема».
— Я справлюсь, — тихо сказала я. — Навіть без вас.
І тоді — зовсім несподівано — у її голосі щось змінилося. Ніякої злости. Лише розгубленість:
— Ти… все це терпіла заради мами?
Я завмерла. Потім кивнула. Розказала все — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. Потім повільно підійшла, сіла поруч, взяла мене за руку — і… розплакалася. Без слів. Сльози котилися по зморшкуватих щоках.
— Пробач… Я мстилася. Не тобі. Донці. Вона кинула мене. Я сподівалася, що якщо ти підеш — вона повернеться. А ти… Ти все витримала. За свою матір.
З того дня усе змінилося. Ми почали спілкуватися по-справжньому. Вона розповідала про життя, я — про своє. Навіть дала мені грошей, щоб я відвідала маму. А коли я повернулася — зустріла мене на порозі з шарфом, який сама зв’язала.
За чотири місяці вона померла. Тихо, уві сні. Я ридала, як за рідною.
За тиждень до мене прийшла Олена Миколаївна з адвокатом.
— Маю повідомити про заповіт, — сказав чоловік. — Ганна Петрівна лишила вам… чималу суму.
Олена зблідла:
— Вона з’їхала з глузду! Що ти зробила з моєю матір’ю?! Підкупила?
Я мовчки подивилася на неї. Потім раптом підійшла — і обійняла.
— Ось що я з нею зробила. Просто обійняла.
