Мені здавалося, що наш шлюб ідеальний, поки подруга не поставила того питання.
Я вийшла заміж дуже молодою з великого кохання. Ми зустрічалися чотири роки перед тим, як стали чоловіком і дружиною. Разом пройшли через багато чого.
Живемо під одним дахом уже понад шість років. Я довіряю чоловікові так само, як і собі. Він ніжний, турботливий, завжди допомагає по господарству. Не скажу, що він найхоробріший чи найсильніший, і красенем його не назвеш але в ньому є щось незвичайно добре. Ніби ціле море світла, яке дає мені силу пережити навіть найважчі часи.
Та він нерішучий. Не вміє приймати рішення, боїться вийти зі зони комфорту, немов застиг у часі. І незмінно соромязливий. За шість років спільного життя він не змінився анітрохи.
Не дбає ні про себе, ні про своє здоровя. Будь-які зміни його лякають. Він старший за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, я люблю життя у мене гарна робота, власна машина, ми виплачуємо іпотеку за наш будинок. А нещодавно подруга раптом спитала: «Навіщо він тобі взагалі потрібен?»
І ось тепер я сиджу й думаю: «А справді навіщо?»
