Я думала, що моє життя в 64 роки буде тихим — поки мій пес не привів додому коня з таємничим минулим.
Мене звати Марія, і мені 64. Живу сама на невеликому хуторі, захованому серед пагорбів Карпат. Нічого розкішного — лише кілька гектарів землі, корови, курчата, город та мій старий вітер, пес Буркот.
Після смерті чоловіка вісім років тому, тиша на хуторі стала нестерпною. Наші діти живуть далеко, у них своє життя. Дні я заповнювала роботою на землі та доглядом за худобою. Але Буркот — наполовину вівчарка, наполовину загадка — був моїм вічним супутником, тінню та причиною усмішки.
Ранок почався, як завжди. Сонце піднялося ніжним золотом над полями. Я поливала капусту, коли помітила Буркота, що повертався з лісу біля західного поля.
Спочатку я не звернула уваги — аж поки не побачила, що він не сам.
За ним ступав кінь. Справжній, дорослий, рудий кінь із збитою гривою та ясними, допитливими очима.
Я завмерла, шланг у руках продовжував текти.
«Буркоту… що ти це привів?» — прошепотіла я.
Кінь зупинився за кілька кроків, насторожено вів вуса, ніби чекав запрошення. Буркот махнув хвостом та гавкнув, немов пишався своїм «відкриттям».
Кінь виглядав здоровим — без ран, без ознак знедолення. Але на ньому не було ні недоуздка, ні сідла, ні клейма. Лише м’які карі очі, що наче говорили: «Я тобі вірю».
Я повільно підійшла і простягнула руку. Вона не відступила. Дозволила провести долонею по шиї, погладити бік. Її шерсть була теплою та чистою. Хтось дбав про неї. Але хто?
Я подзвонила до місцевого відділку поліції, написала у сільську групу в Facebook, зайшла до магазину кормів та лікарні — питала всіх, чи не загубив хто коня.
Ніхто не знав.
Так ніби вона просто з’явилась із нізвідки.
Я вирішила залишити її на пасовищі на кілька днів, чекаючи, поки хтось об’явиться. Але ніхто не прийшов.
Тож я назвала її Ласка — бо її поява відчувалася тихою, несподіваною благодаттю.
Ласка прижилася на хуторі, ніби була тут завжди. Вона йшла за Буркотом скрізь — на пагорб, довкола хліва, до струмка. А Буркот віднесся до нового обов’язку охоронця коня дуже серйозно.
Вранці я сиділа на ґанку з кавою і спостерігала, як вони бігають у тумані. Це дарувало спокій, якого не відчувала роками.
Одного дощового дня я вирішила прибрати старий комор за будинком. Не використовувала його роками — з часів смерті чоловіка. Більшість простору займали купи пильних коробок, зламаний інструмент та іржаві меблі. Я подумала: якщо Ласка залишиться, їй потрібен гарний притулок.
Буркот увійшов за мною, нюхаючи повітря. Коли я розчищала кут із згнилою деревиною, він раптом загавкав. Не так, як на білку в саду — цей гавкіт був тривожним.
Я обернулася й побачила, як він риє щось під старим брезентом та розбитими ящиками. З цікавістю я присіла поряд і допомогла відсунути сміття.
Під ним лежав вицвіклий синій рюкзак. Застібка проржавіла, а від нього пахло старим шкірою та сосною.
Всередині я знайшла одяг, пошарпану записну книжку, а між сторінками — складений листок.
На ньому було написано:
«Той, хто знайде це:
Мене звати Олеся Коваль. Мені більше нікуди йти, але я не можу змушувати Ласку жити так.
Вона лагідна, розумна й заслуговує більшого, ніж я можу дати.
Я залишила її тут, сподіваючись, що на цій землі живе добрий чоловік.
Будь ласка, дбайте про неї. Вона врятувала мене так, як ніхто інший не зміг».
Мої руки тремтіли. Я сіла на перевернуте відро, тримаючи лист у пальцях.
Ласка… була залишена тут навмисно.
Я відкрила записну книжку. То був щоденник — короткі записи, начеркані олівцем, про довгі прогулянки, безсонні ночі в наметах, пошук їжі й моменти спокою, коли Ласка була поруч. В одному записі Олеся написала:
«Вона лягає поруч, коли я плачу. Я давно не відчувала себе в безпеці, але коли Ласка штовхає мене носом, здається, що світ завмирає».
Я повільно закрила щоденник. Комора тепер відчувалася інакше. Не просто старими дошками та забутими речами — а місцем, де хтось знаходив прихисток. Де хтось зробив болючий вибір, прощаючись з єдиним другом.
Наступні дні я не могла перестати думати про Олесю. Хто вона? Чи в безпеці? Чому не повернулася?
Мій племінник Ярослав, студент із хистом до пошуку інформації, запропонував допомогу. Він шукав у архівах місцевих притулків, на форумах, у базах даних.
Через тиждень він подзвонив із новинами.
«Її звуть Олеся Коваль, так, як у запиІ коли нарешті Олеся знову оселилася на хуторі, ми всі — я, Буркот, Ласка і вона — відчули, що іноді доля втрачене повертає, але вже назавжди.
