«Я думала, ти не прийдеш…» — історія одного повернення
Коли Олег повернувся додому з роботи, кинув сумку на підлогу й, роззувшись, пройшов у кухню:
— Що у нас на вечерю? — запитав він звично.
Соломія навіть не обернулася.
— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з господаркою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.
Олег завмер.
— Що? Ми ж домовлялися, що ще не знайшли нового варіанту.
— А навіщо шукати? — вона повернулася до нього з усмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Наталі.
Він опустився на стілець, приголомшений.
— Соломія, ти при своєму?
— Абсолютно. Ти сам казав, що частина квартири все ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Данилка поруч, і магазини під рукою.
Олег відчував, як йому бракує повітря. Він давно не був господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він покладав надії, затримали, і грошей катастрофічно не вистачало.
Із Соломією давно йшло не так. Вона була молодша, вимоглива й звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — виснажувало.
Він довго вагався, але все ж подзвонив Наталі.
— У нас труднощі. Треба десь пожити кілька місяців.
— Це й твоя квартира, Олеже. Звичайно, приїжджай, — відповіла вона спокійно.
Коли вони прийшли, Соломія оглянула квартиру й невдоволено зморщила ніс:
— Темнувато, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Підходить.
Наталя все витерпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:
— Прибираємо по черзі. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але з полицями.
Соломія була обурена:
— Ми не наймалися жити за правилами!
— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Наталя, не підвищуючи голосу.
Наступний місяць став кошмаром. Соломія чіплялася до Наталі, натякала, щоб та виїхала. Але Наталя трималася. Олег мовчав, бо знав: його вина у всьому цьому.
Одного разу Наталя сказала:
— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.
Соломія ледве приховувала злість. А наступного дня знову почала розмову:
— Я замовила дизайнерський проект, обрала плитку, треба платити…
Олег вибухнув:
— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам ні копійки!
— А ти хто, щоб вирішувати? — огризнулася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.
А ввечері вона зібрала речі.
— Ми з Данилком їдемо до Житомира. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.
Олег мовчки вийняв картку й кинув у сумку.
— Із сином я бачитимуся по неділях.
Коли за ними зачинилися двері, Олег уперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.
Через тиждень повернулася Наталя. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній і підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову хтось є.
— Пробач… — пробурчав він, побачивши її.
Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, промовив:
— Мені здається, я все ще люблю тебе.
— А я, Олеже. Але назад дороги немає. Тільки якщо почати спочатку.
— Я готовий, — прошепотів він.
— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе годувати. Ну що, голодний?
— Звичайно. Зранку нічого не їв.
— Тоді чисти картоплю. У нас тут, до речі, все роблять самі.
Істина проста: іноді, щоб знайти щастя, треба спершу загубити все. А повертаючись, зрозуміти — справжнє кохання не вимагає умов, але завжди ставить тарілку з гарячою вечерею.
