«Я думав, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення
Коли Тарас повернувся додому з роботи, кинув сумку на підлогу й, роззувшись, пройшов у кухню:
— Що у нас на вечерю? — запитав він, як завжди.
Соломія навіть не обернулася.
— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з господаркою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.
Тарас знімів.
— Що? Ми ж домовлялися, що ще не знайшли новий варіант.
— Навіщо шукати? — вона повернулася до нього з усмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Оксани.
Він опустився на стілець, приголомшений.
— Соломіє, ти при здоровому глузді?
— Абсолютно. Ти сам казав, що частина квартири ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Данилка поруч, да й крамниці під боком.
Тарас відчував, як йому бракує повітря. Він давно не почувався господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він покладав надії, затримали, й грошей катастрофічно не вистачало.
З Соломією все давно йшло не так. Вона була молодшою, вимогливою і звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — виснажувало.
Він довго вагався, але все ж подзвонив Оксані.
— У нас труднощі. Треба десь пожити кілька місяців.
— Це і твоя квартира, Тарасе. Звичайно, приїжджай, — відповіла вона спокійно.
Коли вони зайшли, Соломія оглянула квартиру й невдоволено зморщила ніс:
— Затемнено, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Підходить.
Оксана все стерпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:
— Прибираємо по черзі. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але з полицями.
Соломія була обурена:
— Ми не наймалися жити за правилами!
— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Оксана, не підвищуючи голосу.
Наступний місяць став кошмаром. Соломія чіплялася до Оксани, натякала, щоб та виїхала. Але Оксана трималася. Тарас мовчав, бо знав: його провина в усьому цьому.
Одного разу Оксана сказала:
— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.
Соломія ледве приховувала радість. А наступного дня знову почала розмову:
— Я замовила дизайнерський проект, вибрала плитку, треба платити…
Тарас вибухнув:
— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам жодної копійки!
— А ти хто, щоб вирішувати? — огризнулася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.
А ввечері вона зібрала речі.
— Ми з Данилком їдемо до Чернігова. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.
Тарас мовчки дістав картку й кинув у сумку.
— З сином я бачитимуся по неділях.
Коли двері зачинилися, Тарас уперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на Дніпро.
Через тиждень повернулася Оксана. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній і підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову хтось є.
— Пробач… — пробурмотів він, побачивши її.
Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, промовив:
— Мені здається, я все ще кохаю тебе.
— А я, Тарасе. Але назад дороги немає. Тільки почати спочатку.
— Я готовий, — прошепотів він.
— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе утримувати. Ну що, голодний?
— Звісно. Зранку нічого не їв.
— Тоді чисти картоплю. У нас тут, до речі, все роблять самі…
Сьогодні я зрозумів: іноді треба втратити все, щоб зрозуміти, що справді має значення.
