Я так хочу додому, синочку
Петро Іванович вийшов на балкон, закурив «Приму», й присів на низьку деревяну табуретку. У грудях зібрався гіркий клубок, він намагався взяти себе в руки, але ті руки враз зрадницькі затремтіли. Хіба колись міг уявити, що настане час, коли йому не вистачить місця у власній квартирі
Тату, не сердся й не нервуйся! вилетіла на балкон Ганна, старша дочка Петра Івановича. Я ж не прошу багато Просто залиш нам свою кімнату і все! Якщо мене шкодувати не хочеш, то подумай хоча б про онуків. Діти скоро в школу підуть, а ми всі разом у маленькій кімнаті тулимося
Ганно, я не піду в будинок для літніх людей, спокійно мовив батько. Якщо вам з дітьми тісно, то їдьте до мами Михайла. Вона одна живе у трикімнатній, буде по кімнаті й вам, і дітям.
Ти ж знаєш, я з нею ніколи не зживусь! крикнула Ганна й грюкнула балконними дверима.
Петро Іванович погладив свою стареньку собаку, вірну Дружку, що стільки років служила йому з дружиною, і, згадавши свою Надійку, розплакався. Щоразу, коли думав про дружину, за яку й досі боліло серце, на очі наверталися сльози. Надія померла пять років тому, залишивши його самого. З її уходом він відчув себе справжнім сиротою. Все життя вони йшли поряд, хіба міг він уявити, що при дочці й онуках залишиться самотнім на старість.
Ганну з Надією завжди виховували в любові й доброті, старалися дати найкраще. Та, видно, щось прогавили Дочка виросла надто егоїстична й жорстка.
Дружок тихо скімлив і ліг біля ніг господаря відчував його душевний стан і теж хвилювався.
Дідусю! Ти нас геть не любиш? в кімнату зайшов восьмирічний онук.
Та що ти, хлопчику, хто це тобі таке сказав? здивувався дід.
Чому ти не хочеш від нас їхати? Жаль лишити мені й Кості кімнату? Чому ти такий жадібний? хлопчина дивився на діда з обуренням і злістю.
Петро зрозумів, що дитина просто повторює Ганніні слова мабуть, дочка вже встигла навести з ним бесіду.
Добре. Я піду, байдуже мовив старий. Віддам вам свою кімнату.
Сили терпіти цю атмосферу вже не залишилося. Він розумів, що тут його ніхто не любить зять давно мовчить, навіть онук думає, що дід відбирає в нього простір.
Ти справді погодився? зайшла Ганна радісна.
Так, тихо відповів батько. Обіцяй, що не образиш Дружка. Я й так здаюся зрадником
Досить! Ми про нього потурбуємося, гуляти будемо часто, а по вихідних провідуватимемо тебе разом із Дружком, пообіцяла дочка. Я й пансионат підібрала найкращий, побачиш тобі там сподобається.
Через два дні Петро Іванович уже їхав у будинок для літніх людей. Виявилося, що Ганна все давно організувала і тільки чекала, коли його дотиснеш. Коли увійшов у задушливу кімнату з запахом вогкості та старих меблів, Петро пошкодував, що погодився. Ганна обманула: розповідала про чудові умови, а поселила в простий державний притулок, де жили знедолені старенькі люди.
Розклавши речі, спустився вниз, сів на двірську лавку і ледве стримував сльози. Дивлячись на безпорадних бабусь та дідусів, подумки уявляв, яке убоге життя чекає його тут.
Ви новенький? звернулася до нього симпатична бабуся, сівши поруч.
Так, важко зітхнув Петро.
Не переживайте так. Я спочатку теж плакала, а згодом звикла. Я Валентина.
Петро, представився чоловік. У вас теж діти сюди відправили?
Ні, племінник. Дітей мені Бог не дав, квартиру лишила йому, а він швидко все «оформив» і сюди мене запхав. Добре, що не просто на вулицю
Вони розговорилися аж до вечора, згадували молодість, коханих. Наступного дня, після сніданку, знову гуляли вдвох.
Валентина вселила якусь радість і розмаїтість у Петрове життя. Йому не хотілося сидіти там, весь час тягнуло на свіже повітря. А їжа так, сама собі Їв трохи, лиш би сил набрати.
Петро чекав Ганну. Думав: може передумає, згадає про нього, забере додому. А час минав і вона не їхала. Якось він все-таки набрав номер квартири, хотів дізнатися про Дружка та ніхто слухавки не брав.
Одного разу у дворі Петро побачив свого сусіда, Степана Ільченка. Степан, як помітив старого, дуже здивувався й швидко підійшов:
Ось ви де! здивовано вигукнув хлопець. А ваша дочка казала, що ви до села подалися! Я зразу щось запідозрив. Дружка ж не кинули б!
Що ти маєш на увазі? розгубився Петро Іванович. А що з моїм собакою?
Не хвилюйтесь, його в притулок забрали. Я сам не розумію, що сталося. Бачу Дружок сидить біля підїзду цілі дні, вас не видно. Ганну зустрів, питаю: де батько? Вона каже переїхав у село, квартиру продає, а собака старий, йому вже не потрібен Петре Івановичу, що відбувається?! перепитав Степан, помітивши, як побілів дід.
Петро розповів усе: як готовий був усе віддати, тільки б повернути час назад… Дочка не тільки позбавила нормального життя, а й Дружка вигнала.
Я так хочу додому, синочку… прошепотів старий.
Якраз цим питанням і займався! сказав Степан. Я юрист, захищаю права літніх людей. От зараз допомагаю одному дідусю, якому сусіди хату відібрали. Ви прописку не встигли зняти? уточнив чоловік.
Ні. Хіба що вона сама мене виписала Вже не знаю, що чекати від своєї дочки.
Збирайтесь, я чекаю вас у машині, впевнено промовив Степан. Не має права так із вами вчиняти! Що ж вона за донька…
Петро блискавично піднявся, поспіхом склав речі й спустився до виходу. Біля дверей зустрів Валентину.
Валю, я їду. Сусід розповів: дочка вигнала собаку, квартиру продає. Ось такі справи, пробурмотів чоловік.
Як так?.. розгубилася жінка. А я?
Не хвилюйся, тільки все владнаю приїду за тобою, пообіцяв Петро.
Кажеш… Кому я тут потрібна? сумно зітхнула Валентина.
Прости, мене вже чекають. Не журись, я слово тримаю!
Додому Петро так і не потрапив квартира зачинена, ключів немає. Степан забрав його до себе. Скоро довідалися, що Ганна вже не живе там, переселилася до свекрухи, а квартиру здала квартирантам.
Завдяки Степану, Петру вдалося відстояти право на житло.
Дякую тобі, подякував сусідові старий. Але не знаю, як жити далі. Вона спокою не дасть…
Є один вихід, каже Степан, продати квартиру, Ганні її частку віддати, а за решту купити вам будиночок. Знайдемо щось гарне у селі!
Клас! зрадів Петро. Це найкраще рішення.
Через три місяці Петро Іванович вже переїжджав у новий дім. Степан у всьому допомагав, навіть пропонував перевезти разом з Дружком.
Тільки одне місце заїдь, попросив Петро.
Старий здалеку побачив Валентину, вона сиділа на їхній скамейці й дивилася у далечінь з тихою тугою.
Валю! гукнув. Ми з Дружком до тебе! У нас тепер є хатка в селі. Чисте повітря, річка поряд, город, ягоди, гриби все під боком. Їдеш з нами? усміхнувся Петро.
Та як же я розгубилася жінка.
Просто вставай і йди з нами, засміявся Петро. Вирішуйся! Чого тут сидіти?
Тільки дай десять хвилин! усміхнулася Валентина, не стримуючи сліз.
Звісно, почекаю! відповів чоловік.
Не дивлячись на недобрих людей, ці двоє змогли відстояти право на щастя. Відчули, що у світі справді більше добрих, ніж злих. Петро і Валентина переконались у цьому на власному досвіді. Врешті старенькі змогли постояти за себе і нарешті здобули спокій та щирість у життіВалентина обережно взяла свою сумку, ще раз озирнулася на знайомий двір, і рушила назустріч Петру. Її очі світилися новою надією.
Ну ось і все, посміхнувся Петро, простягаючи їй руку. Дружок обережно торкнувся її ногою, ніби вітав у новій родині.
Степан відчинив двері машини, і вони всі разом, з трепетом і радістю, вирушили до нового дому. Дорогою хтось невидимий неначе підсунув хмаринку на мить світ освітився яскравим сонцем.
У селі Петро і Валентина одразу відчули себе вдома. Кожен день вони прокидалися під спів птахів, гуляли берегом річки, разом садили квіти й готували просту смачну вечерю. Дружок радісно бігав подвірям, знову знайшовши родину. І хоч життя виявилося непростим, воно було справжнім з теплом, любовю й щирими людьми поруч.
Часом Петро згадував про минуле, про Надію та дочок, але більше не боліло серце адже щастя завжди поруч, якщо не боятися жити для себе і для тих, хто дійсно цінує тебе.
Знаєш, Валю, якось сказав Петро, коли сонце торкалось горизонту, я зрозумів: додому можна повернутися, навіть якщо колись думав, що все втрачено.
Валентина стиснула його руку. Вони вдячно дивилися один на одного бо найкращий дім той, де тебе люблять.
