«Тут господиня я, а не ви»: чому я втомилася від візитів свекрухи
Кожен її приїзд — як буря, після якої лишається руїна, а я ще тиждень збираю себе докупи. Ні, я не перебільшую. Моя свекруха — жінка, яка свято вірить, що тільки її думка правильна, а її методи — єдині вірні. І кожен її візит перетворює наш дім на поле бою. А найгірше — вона вважає, що я повинна їй за це дякувати.
Почну з того, що жили ми з чоловіком у квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Вона була стара, потребувала ремонту, але ми з чоловіком вклали в неї душу: замінили вікна, переклеїли шпалери, завезли нові меблі та техніку. І ось, коли квартира нарешті почала набувати затишку, коли ми робили все на свій смак — раптом наїхала свекруха.
Ми намагалися ввічливо її відмовити: мовляв, зараз ремонт, пил, не до гостей. Але вона уперто сіла у потяг і приїхала. І вже першого дня влаштувала сюрприз. Пішла до магазину, купила, Боже бережи, шпалери з гігантськими трояндами — прямо як у серіалах про дев’яностих — і сама, без запитань, переклеїла одну стіну у вітальні. При тому що ми навіть не планували там робити ремонт! Ми хотіли спочатку закінчити ванну, усе було поетапно. А вона взяла й переробила все на свій лад.
Коли ми повернулися з роботи й побачили це… у мене, чесно, підкошилися ноги. Ледачим зусиллям стримала сльози. Чоловік увечір мене заспокоював. А вранці свекруха, ніби нічого й не сталось, звинуватила мене у невдячності. Мовляв, вона старалася, а я «нос задираю». Наступного дня вона поїхала, образившись. Чоловік потім сам переробляв і навіть зміг обміняти шпалери в магазині.
Здавалося б, зроби висновки і більше не лізь. Та не тут-то було. Щойно ми закінчили ремонт, вона знову приїхала. І знову почалося… Тепер їй не сподобалося, як у нас розкладено речі. Вона вивалила всі наші з чоловіком речі з шафи на підлогу й почала їх «по-людськи» складати. Я була у шоці. Коли дійшло до моєї білизни — у мене не знайшлося слів. Вона ще й моралі мені читала:
— Кружевна білизна — це вульгарно. Лише бассон, і жодних питань!
Мені так хотілося їй відповісти: «А може, ще й труси мені самі купите — такі, щоб у них потонути?» Але стрималася. А потім, як тільки вона поїхала, я все перекладала знову. І після цього попросила чоловіка поговорити з нею. Він поговорив… тільки марно.
Наступні візити були такі самі. То рушники висять «не так», то пелюшки «шкідливі», то підгузники опиняються у смітнику — «не треба дитину хімією год— Дитину хімією годувати не будем!
