«Я їду на відпочинок, нікого няньчити не збираюся!» Свекруха мене підвела, але й я їй віддячила.
У кожній родині є свої таракани. Десь сваряться через спадок, десь через горілку чи зраду, а десь і взагалі цінності та інтереси розбігаються в різні боки. У нас таких катастроф немає, якби не моя свекруха, то жили б як у казці. Я довго намагалася з нею знайти спільну мову, але то була марна справа.
Я розумію, що звязок між батьками й дітьми це святе. Але коли тобі тридцять сім, а ти досі мамин синочок це вже перебір! Чоловік зі свекрухою постійно шепочуться, якісь таємниці мають, щось усе обговорюють за моєю спиною. І взагалі, часом мені здається, що вона нашого сина, тобто свого онука, не надто жалує.
Ось приклад: наш Сашко майже всі літні канікули проводить на дачі у моїх батьків у Конча-Заспі. У свекрухи ж, видно, інші плани він їй навіть на тиждень не потрібен.
Цього разу через якусь там болячку мама не змогла взяти відпустку, бо лікар в обласній лікарні. Тато сам не справиться зі здоровям, а я на роботі відпустку теж не дали, бо завал і зарплат нема. Тому сподівалася на свекруху, домовилися з нею ще за місяць.
За тиждень до запланованої дати дзвонить мені ця «зірка» і радісно заявляє:
Я отримала путівку в подарунок, шукай няню для дитини сама.
Я аж дар мови втратила поклала слухавку й сиджу з відкритим ротом. Бо інших варіантів немає ніяких. Свекруха вже летить на свій курорт, і абсолютно не хвилюється за онука. Згодом дізналася: ніяку путівку їй не дарували, вона сама собі викупила, знаючи, що Сашка мають привезти саме в ці дні.
Замість допомоги з онуком свекруха попросила мого Андрія (чоловіка), щоб поки вона відтягує на морях, він наглядав за її теплицею та поливав помідори у городі під Броварами. Ну, а оскільки в чоловіка робота по горло ці «помідори-перчики» автоматично перекочували до мене. Але я вже була налаштована рішуче:
Підставила ти мене то й не розраховуй на борщик. Не посієш не пожнеш, як каже народна мудрість. Захотіла відпочити? Відпочивай! А огірки нехай самі собі сохнуть, мені байдуже.
Свекруха, звісно, обурена, але валізу вже спакувала й «контингент» не змінила. Тепер я бігаю по знайомих у пошуках табору для Сашка хоч би щось знайти, бо дитину кидати нікуди.
Як думаєте, правильно я зробила?
