Я йду, Олежу… Скажу чесно — я закохалась. Поруч з ним я знову відчула себе жінкою: Як чоловік знайшов щастя після зради дружини
Олег їхав старою розбитою дорогою, що вилася серед сіл, де кожне дерево пам’ятало його дитинство. Він не був тут майже десять років. Відколи не стало батьків, він жодного разу не навідав рідне гніздо. Усе не знаходилось часу — бізнес, справи, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався догори по кар’єрних сходах. Але зараз він був справді вільний. Вперше за багато років. І це відчуття — як ковток свіжого повітря після бурі.
Автомобіль підстрибував на вибоїнах, колеса ковзали по глинистій узбіччю, зарослий польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, щезнувши у високій кропиві. Олег зупинився, вийшов із машини, вдихнув сирий вечірній повітря і глянув на вогняно-червоний захід сонця. Здавалося, сама природа зупинилась, щоб дати йому час зрозуміти: він починає новий етап життя.
За плечима — тридцять років шлюбу з Марічкою. Вона була молодшою за нього на дванадцять років — яскрава, ефектна, чарівна. Він любив її всім серцем, пестив, будував будинок, забезпечував подорожі, вів бізнес заради неї та дітей. Але коли діти виросли, а він все більше часу проводив на нарадах і будмайданчиках, Марічка відчула, що губить себе. А потім — просто перестала повертатись додому вчасно.
Спочатку Олег не вірив чуткам. Його друзі обережно натякали, але він відмахувався. Поки одного разу Марічка не сказала прямо:
— Я йду, Олежу… Я закохалась. Він молодший, вільний, і поруч з ним я знову відчуваю себе живою. Вибач, але я не хочу більше так жити.
Вона не просила ні прощення, ні пояснень. І Олег не тримав. Просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.
Він залишився на чолі великої будівельної компанії, але перебрався зі столиці в село, у той самий будинок, який колись збудував для батьків. Там, де було тихо, по-справжньому. Дім стояв біля гаю, оточений соснами, і пахнув деревом та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальшу. Тільки земля, небо і спогади.
Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили дедалі рідше, столиця віддалилася, як чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житнім полем, рибалка на заброшеному ставку, гриби в осінньому лісі, вогонь у каміні — все це лікувало душу. Марічка стала чимось на кшталт далекого сну, який більше не турбує.
А потім, на сільському цвинтарі, де він прийшов провідати рідні могили, він побачив пса. Худого, сумного, із згаслими очима.
— Це Барсік, — пояснив сусід. — Він жив у Палажці, та померла. Відтоді він не йде від її могили. Чекає, усе чекає…
Олег присіпортбіля.
— Привіт, Барсіку. Підемо зі мною?
Пес не одразу, але підвівся. І пішов. Відтоді вони були нерозлучні. Селяни дивувались:
— Видно, хороша людина цей Олег. Раз пес його визнав — значить, серце в нього щире.
Взимку вони вдвох чистили сніг — він лопатою, Барсік — нишпорючи поруч, граючись з пластівцями. Незабаром мав приїхати онук — дочка обіцяла завітати з родиною. Олег прикрасив будинок гірляндами, приготував санчата. Барсік гратиметься з дітьми, а в хаті знову почується сміх.
Він дивився на обрій, де сонце пробивалось крізь хмари, і вперше за багато років відчував не біль, не тривогу — а тепле, справжнє щастя. Він не мріяв про нових жінок, не шукав помсти, не будував планів. Він просто жив. У своєму домі. Зі своїм псом. У своєму селі. І знав — усе було правильно.
