Хочу пожити для себе й виспатись, промовив чоловік, виходячи з дому.
Три місяці… Ось скільки тривало це божевілля. Три місяці безсонних ночей, коли мій син, маленький Остапко, кричав так, що сусіди з сусідньої квартири стукали по батареях. Три місяці, протягом яких моя дружина Олеся ходила, мов привид: з почервонілими очима та тремтячими руками.
А я, Богдан, ходив хмурий неначе осіння хмара.
Ти можеш уявити, як я виглядаю на роботі? Наче безхатько! буркнув я одного ранку, дивлячись у дзеркало. Під очима мішки до самого підборіддя.
Олеся мовчала. То годувала Остапа, то заколисувала його, знову годувала… Замкнене коло. Поруч я її чоловік, що замість підтримки лише висловлював невдоволення.
Слухай, може твоя мама трохи побуде з Остапом? якось запропонував я ввечері, потягаючись після душу. Свіжий, відпочилий. Подумав, може, до товариша на дачу в село Оленівку на тиждень зїздити?
Олеся завмерла з пляшечкою у руці.
Мені відпочинок потрібен, Олесю. Справді, почав я збирати речі у спортивну сумку. Я вже давно нормально не сплю.
А вона що висипається?! Її очі злипаються, але тільки приляж Остап знов плаче. І це вже четвертий раз за ніч.
Мені теж важко тихо сказала Олеся.
Та зрозуміло, що нелегко, відмахнувся я, запихаючи у сумку свою улюблену вишиванку. Але у мене по роботі серйозна відповідальність, не можна ж у такому вигляді до людей виходити!
І тут щось перемкнулося. Олеся глянула на нас з боку: вона у засмальцьованому халаті, з скуйовдженим волоссям, з плачучим сином на руках. Я з чемоданом, тікаю.
Хочу пожити для себе й виспатись, пробурмотів я, не дивлячись у її бік.
Двері грюкнули.
Олеся стояла з Остапом на руках і відчувала, як всередині все валиться
Минув тиждень. Потім ще один.
Я телефонував тричі питав як справи. Голос чужий. Наче балакав із малознайомою.
Приїду на вихідних.
Не приїхав.
Завтра точно буду.
І знов не зявився.
Олеся заколисувала сина, міняла підгузки, варила каші. Сон по 30 хвилин між годуваннями.
Чи все в тебе гаразд? питала подруга Соломія.
Прекрасно, збрехала Олеся.
Чому вона бреше? Соромно! Соромно, що чоловік лишив її. Що вона сама з немовлям.
Здавалося гірше не буває. Але цікаве почалося у крамниці Олеся зустріла колегу Богдана.
А де твій, ніколи не бачу? питає Наталя.
На роботі багато.
Знаю. Всі чоловіки, як діти зявляються одразу на роботі пропадають, Наталя нахилилась: А що, у Богдана часто відрядження?
Які відрядження?
Та ж до Львова нещодавно їздив! На конференцію. Фото показував.
У Львів? Коли це?
Олеся згадала: минулого тижня я не дзвонив три дні. Казав зайнятий.
Не зайнятий, а у Львові відпочивав.
Я приїхав у суботу. З квітами.
Пробач, що мене не було. Роботи багато.
Ти у Львів їздив?
Я застиг з букетом у руках.
Хто сказав?
Не важливо. Важливо, навіщо брехав?
Я не брехав. Просто думав, засмутишся, якщо поїхав без тебе.
Без неї?! З немовлям же все одно не поїхала б
Богдане, мені потрібна допомога. Розумієш? Я тижнями не сплю.
Наймемо няню!
На що? Ти ж грошей не даєш.
Як не даю? За квартиру плачу, комуналку.
А на їжу? Підгузки? Ліки?
Тиша. Потому:
Може, ти на роботу вийдеш? Хоч на півставки. Чого вдома сидіти? Няню наймемо.
Сидіти вдома Як ніби відпочиває!
Тоді Олеся взяла Остапа, подивилась на мене і зрозуміла: ця людина її не любить.
Ніколи не любила.
Йди.
Куди це?
Геть. Не приходь, доки не зрозумієш, що тобі важливіше сімя чи свобода.
Я взяв ключі й пішов. На два дні. Потім написав смс: Думаю.
А Олеся теж не спала. І думала.
Вперше за довгий час залишилася наодинці зі своїми думками.
Мама подзвонила:
Олесю, як справи? Богдан вдома?
У відрядженні.
Знов збрехала.
Може приїду, допоможу?
Впораюсь.
Та й це не все мама приїхала сама.
Як у вас тут? Господи! Олесю, подивись на себе!
Олеся глянула в дзеркало сама себе не впізнала.
А Богдан де?
На роботі.
О восьмій вечора?
Мовчить.
Що коїться?
І тут Олеся розридалась. Голосно, наче дитина. Вперше за стільки часу.
Він пішов. Сказав, що хоче пожити для себе.
Мама помовчала. Потім:
Сволота! Рідкісна сволота.
Олеся здивувалась мама ніколи не лаялась.
Я завжди думала, що Богдан слабкий. Але щоб настільки
Мам, може, я не права? Може треба було зрозуміти?
Олесю, тобі хіба не важко?
Від цього просто запитання Олеся раптом відчула: весь час думала тільки про Богдана, його втому, його зручності.
А про себе ні слова.
Що мені робити?
Жити. Без нього. Краще сама, ніж з таким.
Я повернувся в суботу. Засмаглий видно, думав на дачі.
Поговоримо?
Говори.
Сіли за стіл.
Олесю, я розумію, тобі тяжко. Але й мені не дуже солодко. Давай домовимось: я допомагатиму грошима, буду забігати А поки поживу окремо.
Скільки?
Що?
Грошей. Скільки?
Ну, тисяч десять гривень.
Десять тисяч гривень на дитину, їжу, ліки
Богдане, іди з моїх очей.
Що?!
Те, що почув. І не повертайся.
Олеся, я серйозно пропоную!
Серйозно? Свободи захотів? А моя свобода де?
Тут я промовив те, що все поставило на свої місця:
Та яка в тебе свобода? Ти ж мати!
Вона подивилася на мене Ось справжній Богдан. Дитячий, егоїстичний, впевнений, що материнство вирок.
Завтра подаю на аліменти. Четверть зарплати. За законом.
Ти не насмілишся!
Насмілюсь.
Я грюкнув дверима. А Олеся відчула: стало легше дихати.
Остапко заплакав. Але вона знала впорається.
Минає рік.
Я намагався повернутися двічі.
Олесю, може, ще шанс?
Запізно.
Я нарікав, що Олеся стала вредною. Якось не щиро.
Олеся знайшла няню, влаштувалась медсестрою.
На роботі познайомилася з лікарем Андрієм.
Діти є?
Син.
А тато де?
Живе для себе.
Познайомила. Андрій приніс іграшкову машинку Остапу. Разом сміялись, грались.
Потім часто гуляли всі разом у парку.
Я дізнався. Подзвонив:
Дитині рік, а ти з чужими чоловіками!
А ти що? Хотів, щоб тебе чекала?
Ти ж мати!
Так, мати. І що?
Більше не дзвонив.
Андрій був інший. Якщо Остап хворів приїжджав у ту ж хвилину. Коли Олеся дуже втомлювалась забирав їх на дачу до своїх батьків.
Зараз Остапу два роки. Каже на Андрія дядько. Мене не памятає.
Я одружився. Плачу аліменти.
Олеся не ображається.
Тепер вона теж живе для себе. І це прекрасно.
