Олена не чула шелесту коліс каталкі по лінолеуму лікарняного коридору та поспішного тупотіння ніг. Її голова ледь хиталася з боку в бік у такт руху. Вона не бачила змін яскравих ламп над собою, не чула криків Ярослава: «Олено! Олено!» Не помітила, як лікар перегородив йому шлях.
— Вам туди не можна. Чекайте тут.
Ярослав сів на з’єднані разом стільці біля дверей реанімації, схилившись на коліна, і сховав обличчя в долонях. Нічого з цього вона не бачила. Вона летіла у стрімкому потоці світла й хотіла лише одного — щоб політ скінчився і настав спокій.
***
На студентському вечорі до 8 Березня вона грала у короткій жартівливій сценці. Виконувала роль студентки, яка прийшла на іспит непідготовленою та намагалася викрутитися. Зал сміявся і аплодував. Потім були танці, і Ярослав запросив її.
— Ти так чудово грала, наче справжня акторка, — щиро сказав він, дивлячись на Олену з захопленням.
— Я взагалі не мала грати. Наталя в останній момент злякалася й утекла. Я так хвилювалася, що забула слова, щось вигадувала на ходу. Мене трясло від страху. — Очи дівчини все ще блищали від хвилювання.
— Я цього не помітив. Ти грала впевнено та сміливо. Було весело. Ти обрала не ту професію.
Після вечора він провів її до гуртожитку й незграбно поцілував у щоку. Сам Ярослав жив із батьками. Незабаром вони почали зустрічатися, а через місяць зняли маленьку кімнатку у самотньої бабусі неподалік інституту. Ярослав витримав непросту сутичку із своїми рідними. Зрештою вони поступилися й погодилися допомагати закоханим.
Бабка за стіною погано чула, але вони на всяк випадок вмикали музику голосніше. Олена згадувала той час як найщасливіший у своєму житті.
— Я тебе люблю, — шепотів розпалений Ярослав, лежачи поруч із Оленою.
— Ні, я люблю тебе сильніше, — відповідала вона, притискаючи щоку до його вологої груди.
— Не може бути! А я ще сильніше…
Вони із задоволенням грали в цю гру. Потім мріяли, що через рік закінчать інститут, підуть працювати, куплять велику квартиру й у них народиться діточки — хлопчик і дівчинка.
— Ні, спочатку дівчинка, а потім хлопчик, — уточнювала Олена.
— А потім ще один хлопчик, — додавав Ярослав, цілуючи кохану.
Їм здавалося, що ніхто й ніколи не кохав так, як вони.
Їхньому щастю заздрили одногрупники, а викладачі посміхалися, жалкуючи про минулу молодість. Скільки вони таких бачили, самі були такими, а тепер постаріли, вбиваючи в легковажні голови студентів ази медицини.
Після інституту Ярослав і Олена два роки працювали у міській стоматологічній поліклініці, а потім перейшли до приватної клініки, якою керував друг батька Ярослава. Ще за два роки той відкрив другу клініку і призначив Ярослава її завідувачем.
Заробляли добре. Рідні допомогли оплатити левову частку вартості квартири. Як і планували, Олена спочатку народила доньку, а через три роки, не виходячи із декрету, сина.
Батьки часто забирали дітей на вихідні, даючи Олені та Ярославу можливість виспатися й побути наодинці. Щаслива, гармонійна родина. Чого ще бажати?
Коли син підріс, Олена вирішила вийти на роботу. Втомилася сидіти вдома та боялася забути професійні навички.
— Навіщо? Я добре заробляю. Сиди вдома, виховуй дітей, — раптом запротестував Ярослав. — Давай ще народимо сина. Впораємось. Батьки від онуків без пам’яті, ще в силах допомогти із третім.
Але цього разу Олена не могла завагітніти. Вона вважала, що проблема в ній, і сильно переживала, ходила по лікарях, які не знаходили жодних відхилень.
— Не хвилюйся. Якби в нас зовсім не було дітей, тоді я зрозумів би тебе. Але у нас уже двоє. І які! Не бачу причин для тривоги. Заспокойся і живи, — упевнено казав Ярослав.
І вона заспокоїлася, але знову почала проситися на роботу.
— Не ображайся, але я не візьму тебе до своєї клініки, — несподівано сказав Ярослав. — По-перше, погано, коли чоловік і дружина працюють разом. По-друге, ти сім років не працювала, втратила кваліфікацію. Тебе ніхто не візьме.
І почалися сварки в ідеальній для всіх родині. Олена займалася дітьми, господарством. Але коли дітей забирали батьки Ярослава, вона лізла на стіну від нудьги та вільного часу. Одного разу випила вина, щоб покращити настрій. Стало справді легше, тривога відступила. Вона заснула на дивані, не дочекавшись чоловіка з роботи. А прокинувшись вранці, зрозуміла, що він так і не прийшов. Ярослав відповів на третій дзвінок.
— Ти не прийшов уночі… — почала Олена.
— Я приходив, але ти була п’яна і не помітила. — У його голосі вона відчула незадоволення й, як їй здалося, огиду.
— Я випила лише келих вина. А що мені ще робити? Ти не пускаєш мене на роботу, дітей забрали твої батьки…
— Зараз подзвоню їм, щоб привезли дітей.І тоді Олена усміхнулася крізь сльози, зрозумівши, що любов — це не лише минуле, а й майбутнє, яке вони ще можуть побудувати разом.
