Та скільки можна, Дмитро втомлено присів на корточки перед дочкою, розглядаючи ніжно-рожеві плями у неї на щоках. Знову
Чотирирічна Лада стояла посеред кімнати, зосереджена й незвично серйозна для такого віку. Вона вже звикла до цих оглядів, до стривожених облич тата й мами, безкінечних мазей та пігулок.
Марічка підійшла ближче, присіла поряд з чоловіком. Її пальці обережно відкинули пасмо волосся з обличчя доньки.
Не діють ці ліки. Абсолютно. Наче водою її поїмо. А лікарі у нашій районній поліклініці… Та які вони лікарі? Третій раз схему міняли і ніяких результатів.
Дмитро підвівся, потер перенісся. За вікном тягнулася сірість, і день обіцяв бути таким же тусклим, як попередні. Зібралися швидко Ладу закутали у теплу куртку, і за півгодини вже сиділи в квартирі його мами.
Ольга Іванівна ахала, качала головою, ніжно гладила Ладу по спині.
Малесенька, а вже стільки ліків приймає… Та це ж який удар по організму, вона посадила дівчинку собі на коліна, і та довірливо притулилася до бабусі. Серце розривається дивитись.
Ми й самі вже не знаємо, що робити, Марічка зціпила пальці. Алергія не відступає, попри все. Ми навіть з дому все прибрали, абсолютно все. Лада їсть тільки найпростіші продукти а висип все одно не зникає.
І що лікарі кажуть?
Нічого конкретного. Не можуть локалізувати. Аналізи здаємо, проби робимо, а результат той самий на щоках у неї.
Ольга зітхнула, поправила Ладі комірець.
Може, переросте. Буває таке Але поки що, звісно, втішати нема чим.
Дмитро мовчки дивився на доню: худенька, маленька, уважні великі очі. Він провів рукою по її голові, і в памяті нараз спливло власне дитинство як крадькома носив з кухні паляниці, як вимолював цукерки, як обожнював мамине варення їсти ложкою просто з баночки. А його Лада Відварені овочі. Курятина, вода. Жодних фруктів, жодної солодощі, ніякої звичної дитячої їжі. Чотири роки а дієта жорсткіша, ніж у багатьох дорослих.
Ми вже не знаємо, що ще виключити, тихо озвався він. В раціоні майже нічого не лишилось.
Додому їхали мовчки. Лада задрімала на задньому сидінні Дмитро раз по раз кидав погляд у дзеркало. Доня спить спокійно. Хоч зараз не чухається.
Мама телефонувала, озвалась Марічка. Просить Ладу привезти наступних вихідних. У неї квитки в ляльковий театр, дуже хоче онучку повести.
В театр? Дмитро перемкнув передачу. Добре. Нехай трохи розважиться.
Я теж так думаю. Їй відволіктися не завадить.
…У суботу Дмитро припаркувався біля будинку тещі, обережно виніс Ладу з автокрісла. Дочка сонно кліпала очима, терла кулачками підняли рано, не виспалася. Він підхопив її на руки, і вона, тепла та легка, як горобчик, уткнулася носиком йому в шию.
Тетяна Михайлівна вийшла на поріг в яскравому халаті, схвильовано заламала руки, ніби побачила людину після корабельної катастрофи.
Ой, дитино моя, сонечко, підхопила Ладу, пригорнула до обіймів. Бліденька, худенька Щічки впали. Ви її замучили своїми дієтами, геть змордовану зробили.
Дмитро засунув руки в кишені ледве стримав роздратування. Щоразу одне й те саме
Ми це для її ж здоровя робимо. Не від гарного життя, самі знаєте.
Яке це здоровя?! теща наморщила лоба, оглядаючи онуку, ніби та щойно вибралася з пекла. Кістлява, зморена. Дитині треба рости, а ви її голодом морите.
Тетяна понесла Ладу до будинку, навіть не обернувшись; двері зачинилися з мяким клацанням. Дмитро лишився стояти на порозі. Щось свербіло в глибині свідомості, але думка вислизала, як вранішній туман. Він потер лоба, постояв ще хвильку, послухав тишу чужого двору. А тоді махнув рукою й рушив до машини.
Вихідні без дитини дивне, майже забуте відчуття. У суботу вони з Марічкою поїхали в супермаркет, візили візок поміж стелажів, брали продукти на тиждень.
Вдома три години ремонтував змішувач у ванній, що вже другий місяць підтікав. Марічка розбирала шафи, витягала старі речі, пакувала їх у мішки для сміття. Побутова суєта, але без дитячого голосу квартира здавалася якоюсь неправильною, занадто порожньою.
Увечері замовили піцу ту саму, з моцарелою й базиліком, яку Ладі їсти не можна. Відкоркували пляшку червоного вина, сиділи на кухні, розмовляли про незначне як давно вже не говорили: про роботу, відпустку, ремонт, який ніяк не закінчать.
Як добре, тихо сказала Марічка і одразу прикусила губу. В сенсі ти розумієш. Просто так спокійно.
Розумію, Дмитро накрив її долоню своєю. Я теж сумую. Але трохи тиші нам не завадить.
У неділю він поїхав за дочкою ближче до вечора. Сонце сідало, заливаючи вулиці густо-помаранчевим світлом. Будинок тещі стояв за старими яблунями, у цих променях здавався майже затишним.
Дмитро вийшов з машини, тихо прочинив хвіртку завіси скрипнули і завмер.
На порозі сиділа Лада. Поряд на сходинці Тетяна Михайлівна, схилившись до дівчинки, з виразом абсолютного щастя. В руках у неї був пиріжок великий, румяний, масний. І Лада його їла. Щічки в борошні, підборіддя в крихтах, а очі радісні, сяючі такою безтурботною щирістю, яку він у неї давно не бачив.
Секунди Дмитро просто стояв і дивився. А потім щось гаряче й гірке здійнялося з глибини грудей.
Він кинувся вперед, в три кроки опинився біля тещі, вихопив пиріжок з її рук.
Це що таке?!
Тетяна Михайлівна здригнулася, відступила, обличчя вкрилося плямами сорому й страху.
Вона затрусила руками, пробуючи відбитися від його гніву:
Ой, та шматочок зовсім малий! Нічого страшного, пиріжок…
Дмитро не слухав. Підхопив Ладу, доня притихла, вчепилася у його куртку. Він посадив її в автокрісло, пристебнув, пальці тремтіли від злості. Лада дивилася на нього круглими очима, губи злегка трусилися ось-ось заплаче.
Все добре, зайченя, лагідно провів по голові, стараючись говорити спокійно. Побудь тут хвильку. Тато зараз повернеться.
Зачинив двері й пішов до будинку. Тетяна Михайлівна ще стояла на порозі, мяла край халата, обличчя сіре.
Дімо, ти не розумієш
Я не розумію?! зупинився у двох метрах від неї, і почало проривати. Пів року! Пів року ми не могли збагнути, що відбувається з нашою донькою! Обстеження, аналізи, алергопроби хоч знаєте, скільки це все коштувало? Скільки нервів, скільки безсонних ночей?!
Тетяна Михайлівна поповзла назад до дверей.
Я ж хотіла, як краще
Як краще?! Дмитро зробив крок вперед. Ми її тримали на воді й вареній курці! Прибрали з їжі все, що можна! А ви тут потайки годуєте смаженими пиріжками?!
Я їй імунітет виробляла! раптом випрямилася, підвела підборіддя. Потроху давала, щоб організм звикав. Ще трохи й усе минуло б, завдяки мені! Я знаю, я трьох дітей виростила!
Дмитро дивився, не впізнаючи цієї жінки, терпів заради Марічки, родини а вона свідомо труїла його дитину й була впевнена, що знає краще за лікарів.
Троє дітей, тихо повторив він, і Тетяна Михайлівна зблідла. І що? Всі діти різні. Лада не ваша дочка, а моя. Більше ви її не побачите.
Що?! теща вхопилася за перила. Ти не маєш права!
Маю.
Він розвернувся, пішов до автомобіля. За спиною лунали крики, але Дмитро не озирнувся. Сів, завів мотор. У дзеркалі зявилася фігура тещі вигулькнула на дорогу, розмахувала руками. Він натиснув на газ.
Вдома Марічка чекала в коридорі. Глянувши на обличчя чоловіка, заплакану дочку зрозуміла все без слів.
Що трапилося?
Дмитро коротко розповів, без емоцій вони лишилися там, під порогом. Марічка слухала мовчки, камяніла з кожною миттю. Потім взяла телефон.
Мамо. Так, він мені сказав. Як ти могла?!
Дмитро увів Ладу у ванну змити залишки пиріжка з обличчя і сльози. За дверима лунали рішучі слова Марічки голос жорсткий, незнайомий: вона говорила так, як він ще не чув. Наостанок пролунало: «Поки не вирішимо з алергією Лади ти не побачиш».
Минуло два місяці…
Неділя, обід у Ольги Іванівни вже стала традицією. На столі бісквітний торт із кремом та полуницею. І Лада їсть його великою ложкою, вимазуючись по самі вуха. На щоках жодної плямочки.
Хто б міг подумати, Ольга качала головою, що це алергія на соняшникову олію. Таке буває рідко.
Лікар казав, один випадок на тисячу, Марічка намазала собі хліб вершковим маслом. Перейшли на оливкову за два тижні все минуло.
Дмитро милувався дочкою. Щічки рожеві, очі сяючі, крем на носі. Щаслива дитина, яка може їсти торти й печиво, все, що без соняшникової олії а це, як зясувалося, дуже багато всього.
З Тетяною Михайлівною залишилися холодні стосунки. Вона дзвонила, просила пробачення, плакала у слухавку. Марічка відповідала коротко. Дмитро мовчав.
Лада потягнулась ложкою до торта, і Ольга підсунула тарілку поближче.
Їж, моя малеча. Їж на здоровя.
Дмитро відкинувся на спинку стільця. За вікном шумів дощ, а у домі було тепло й пахло випічкою. Дочка його одужала. Решта не мало значення.
