Я вигукнула у вікно:
Мамо, навіщо так рано? Змерзнеш же!
Вона обернулася, махнула лопатою, ніби салютує:
Ото задля вас, ледарів, стараюсь!
А наступного дня мами не стало
Я досі не можу спокійно пройти повз наш двір.
Кожного разу, як побачу ту стежку, серце стискається, як свіжий вареник у долоні. Це я те фото другого січня зробила…
Просто йшла мимо, побачила сліди на снігу і зупинилась.
Зняла на телефон, сама не знаю навіщо. А зараз це єдине, що у мене залишилось з тих часів
Новий рік ми зустрічали, як завжди усією сім’єю.
Мама з самого ранку 31-го вже гасала на кухні. Я прокинулась від запаху смажених котлет та її голосу:
Оксанко, вставай! Допоможи із салатами, бо твій тато знов половину ковбаси зїсть, як не побачиш!
Я приповзла, ще у піжамі, волосся кошлате. Вона стояла біля плити в улюбленому фартушку з вишеньками, який я їй подарувала ще школяркою. Усміхалася, щоки червоні, як буряки для вінегрету.
Мамо, дай хоч кави попити! пробурмотіла я.
Кава потім! Олівє зараз! розсміялася вона і сунула мені миску з печеними овочами. Ріж дрібненько, як я люблю. А не фірмові твої боксерські кубики.
Разом і різали, і теревенили про всяке.
Вона згадувала, як у її дитинстві Новий рік зустрічали без цих іноземних салатів, лише оселедець під шубою та мандарини, що дідусь по знайомству з роботи приносив.
Потім тато приперся з ялинкою така, аж до стелі, ледве в двері влізла.
Жінки, забирайте свою красуню! гордо кричить він з порогу.
Боже, тату, ти десь весь ліс вирубав? приголомшено спитала я.
Мама вийшла, глянула, розвела руками:
Гарна, нічого не скажеш, а куди її тепер? Минулого разу хоч до шафи дотягнули.
Але все одно наряджали разом я і сестра Лія гірлянди чіпляли, мама знайшла старезні іграшки ще з мого дитинства. Взяла скляного ангелика й каже тихенько:
Це я тобі купила на твій перший Новий рік.
Памятаю, мам.
Збрехала, звісно, але кивнула. Мамі так важливо було, щоб я памятала.
Брат зявився під вечір, як гроза з пакетами, мандаринами, подарунками.
Мам, я цього разу шампанське нормальне взяв, не ту погань, що минулого року!
Дивись, сину, щоб не хильнули ви забагато, сміялась мама, обнімала його.
О дванадцятій ми всі вийшли на двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лія кричала від захвату, мама стояла, обіймала мене.
Глянь, Оксаночко, яка краса! шепоче. Життя ж яке гарне
Я міцно обняла її:
У нас найкраще, мам.
Пили шампанське Артемівське прямо з пляшки, сміялись, коли ракета полетіла не в небо, а до сусідів у курник.
Мама, трохи під мухою, танцювала у валянках під Ой, на Івана, ой, на Купала, тато підняв її на руки ми захлинались від сміху.
Першого січня весь день лежали, як вареники. Мама таки стояла над плитою тепер вже вареники ліпила і холодець варила.
Мамо, досить! Ми й так розкатились! бурчала я.
Нічого, дочко, свято ж. Українці тиждень святкують, відмахнулась вона.
Другого січня знов встала першою. Я чула, як двері гупнули визираю, а вона вже у дворі з лопатою, у старому пуховику, у хустці.
Методично розгрібає від хвіртки до ганку вузьку стежку, скидає сніг попід стіну, як завжди любила.
Я гукаю у вікно:
Мамо, навіщо так рано? Замерзнеш!
Вона повернулася і махнула лопатою:
А що, хочете до весни по кучугурах лазити? Йди, доню, чайник став!
Я посміялася і пішла на кухню чай готувати. Вона нараз повернулась щоки палають, очі світяться.
Все, порядок! сказала й зручно сіла, каву пить. Подивись, як гарно вийшло!
Класно, мам, дякую.
Це востаннє я чула отакий її бадьорий голос…
Третього січня вранці вона прокинулась і каже тихо:
Дівчата, щось у грудях болить, не сильно, та неприємно.
Я одразу на стресі:
Мамо, давай швидку викличемо?
Та облиш, доню. Просто втомилася, кручусь тут, бігаю. Полежу мине.
Лягла на диван, я й Лія поруч. Тато в аптеку помчав по ліки. Вона ще кепкує:
Не дивіться так сумно. Я вас усіх ще переживу!
А тоді раптом зблідла і схопилась за серце.
Ой-йой Мені щось дуже зле…
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла:
Мамо, тримайся, зараз лікарі приїдуть…
Вона тільки мовила, ледве чутно:
Оксанко… я вас так люблю… Не хочу прощатись.
Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого не могли зробити. Казали сильний інфаркт. Все сталося за лічені хвилини.
Я сиділа у коридорі, як бита. Не вірила. Вчора ще веселилась під ялинкою а сьогодні
Єле дійшла до двору. Сніг майже не йшов. І там, на снігу її сліди. Малі, акуратні… Від хвіртки до ґанку.
Стояла й дивилась, не зрушивши. Запитувала в Бога як так: людина тільки-но тут ходила, атепер її немає? Сліди лишилися, а її вже нема…
Здавалося чи ні, що вона от другого січня востаннє вийшла стежку нам залишити, щоб ми все ж дістались додому без неї.
Я не стала їх замітати і всім сказала хай не чіпають. Поки сніг сам не приховає сліди…
Це останнє, що вона для нас зробила.
Та її проста турбота відчувалася навіть тоді, коли її вже не було поруч.
За тиждень навалило снігу по пояс.
Я бережу те фото з маминими слідами.
Кожного третього січня я його передивляюся, а потім довго вдивляюсь у пусту стежку біля дому.
І так боляче розуміти: десь під цим снігом її останні відбитки.
Тими слідами я досі іду за неюТа одного разу, коли весна несподівано ринула у двір і розпочала розтоплювати сніги, я побачила стежка прочиняється з-під білих хвиль, мов нитка до колишнього життя. На мить здалося, що між талою водою й кристалами снігу мама знову тут: загорнута у хустку, простягає руки, кличе до себе, як колись, у дитинстві.
Я встала біля ґанку, вдихнула вологе повітря, і мені раптом стало тепло. Бо розумію поки у нашому домі хтось досі пригадує її голос, поки фото з тими слідами у мене в кишені, поки я сама прокидаюся першою і вивільняю стежку для своїх рідних, мама поряд.
Просто тепер вона живе в кожному нашому поверненні додому у чайниках, пахощах пирогів, у тих стежках, які хтось мусить починати першим, щоб інші могли пройти за ним.
І скільки не засипле снігу, все одно крізь нього восени проступає мамине тепло ниткою від дверей до серця.
