Я — лише мама. Про кохання — ні права, ні часу
Моїй доньці Дарі виповнилося шістнадцять. Молодшому, Юркові — дванадцять. Майже підлітки. А я досі — лише мама. Ні жінка, ні людина з мріями та правом на власне життя, просто мама. Вранці — школа та сніданки. Опівдні — робота. Ввечері — гуртки, уроки, кухня. Вночі — втома й сльози в подушку. Потиху. Щоб ніхто не почув.
З їхнім батьком, Олегом, ми розійшлися п’ять років тому. Без скандалів. Без судів. Він просто одного дня сказав, що я розчинилася у материнстві, що між нами більше немає іскри. Хоча правда була іншою — він уже тоді листувався з новою жінкою, яку, як виявилося, знав давно.
Я не влаштовувала трагедії на очах у дітей. Сказала їм, що так буде краще — тепер у них два доми. Вони переживали, звісно. Дарина не їла, Юрко мовчав по вечорах. Але минуло. Привикли. Я була з ними завжди. А тато — рідко, на прогулянках, у кав’ярнях, у кіно. Він знімав квартиру у Львові, жив з тією жінкою. Дітей туди не запрошував — мовляв, ще не готовий до знайомства. Я не заперечувала. Нехай бачаться, нехай не втрачають зв’язок. Хоч усередині мене розривало.
Та діти все одно дізналися. Про весілля. Про нову жінку. Дарина тоді ридала цілу ніч, а вранці дивилася на мене з болем і зневагою — ніби то я зрадила. З Юрком було ще важче — він замкнувся, перестав ділитися навіть дрібницями. Я не звинувачувала їх. Їм було боляче. Але ж і мені теж.
А потім настав Новий рік. Ми з дівчатами з роботи пішли на корпоратив. Ресторан був шумний, повно людей, музика, світло. Ми сміялися. Вперше за багато років я дозволила собі бути просто собою.
І саме тоді я його й зустріла. Богдан. Не красень із журналу, але щось у його очах — тепле, живе, справжнє. Він був старший, жив сам, син давно вирос і покинув дім. Ми розговорилися, я дала номер. І все почалося.
Він дарував квіти. Говорив, що я гарна. Просто так. Без приводу. Питав, як мій день. Не вимагав, не осуджував. А я ховала ті букети, як школярка. Ховала подарунки у коморі. Стирала запах парфумів, перш ніж повертатися додому. Мені здавалося, що я обманюю всіх — особливо дітей. Адже я собі обіцяла: поки вони не виростуть — ні кроку до власного щастя.
Мама знала. Лише вона. Вона й сиділа з дітьми, коли я нишком вибігала на побачення. Але одного разу… проговорилася. Просто у розмові з Дариною обмовилася, що я з чоловіком. Дарина спалахнула.
— Ти така сама, як він! — кричала вона. — Ти нам брехала! Ти лицемірка!
Я стояла, не маючи сил вимовити й слова. А вона, моя дівчинка, моя гордість, кидала в мене слова, як ножі. І кожен встромлювався у саме серце. А Юрко… Він просто пішов у кімнату й не сказав нічого. З тих пір майже не розмовляє зі мною.
Я намагалася пояснити. Що я не перестала бути їхньою мамою. Що я теж людина, яка хоче тепла. Що Богдан — добрий, хороший, він не хоче зайняти чиєсь місце, він хоче бути поруч. Але Дарина не слухає. Для неї я — зрадниця.
Богдан пропонує з’їхатися. Пропонує розписатися. Він хоче будувати майбутнє разом. А я… стою у глухому куті. Бо донька ставить ультиматум: або він, або ми. І я роздираюся.
Серце шепоче — ти заслужила кохання. А материнство кричить — діти важливіші. Але ж я теж людина, чи ні? Чи бути хорошою матір’ю — це значить назавжди забути, що ти жінка?
Я боюся. Боюся втратити останній шанс на щастя. Боюся зрадити дітей. Боюся залишитися сама. І часу вже все менше…
Що мені робити? Як пояснити дітям, що можна бути мамою — і кохаючою жінкою одночасно? Як не втратити себе заради тих, заради кого вже стільки років живу, дихаю, борюся?
Дівчата, хто був у такій ситуації — відгукніться. Можете, ви знаєте шлях. Бо я… я втомилася бути тінню.
