**Щоденниковий запис**
Якось не спалося. Відкинула ковдру, перевернула подушку на прохолодніший бік, але думки не давали заснути. За вікном шурхали колеса рідких авто. «Куди спішить пізній водій? Додому? Чи тікає від когось у ніч?.. Проклята спека…»
Лежати далі не було сил. Устала, пройшла у темряві до кухні — знала кожен куточок. Напрото горіли два вікна. «Чи хтось чекає свого мандрівника, чи сумує за ним?» Молоде листя заважало розгледіти. Налила води з чайника, пила дрібними ковтками. Лінолеум холодив босі ступні. Повернулася у спальню, але лігти у зім’ятий ліжко не захотілося. Пішла у кімнату доньки, вляглася на твердий диван, і раптом — провалилася у сон…
***
«Гірко!» — гукали гості, піднімаючи келихи. Ігор устав, взяв Маріанну за руку. У весільних туфлях на шпильках вона була майже його зросту — могла дивитися у вічі, а не знизу догори. Він дивився із захватом і ніжною жадібністю. Вона нахилила голову, щоб фіранка закрила її обличчя.
«Раз, два, три!» — рахували гості.
Мати казала: у сім’ї все залежить від жінки. То ж Маріанна героїчно взялася будувати щастя. Спочатку вони з Ігорем усе робили разом: йшли у магазин, гляділи картоплю на сковорідці, сміялися між поцілунками. Здавалося, так буде завжди.
Через два роки народила донечку Софійку. Мати допомагала: «Чоловік працює, втомлюється. То ж твоя доля — господарювати й виховувати». Маріанна звикла спати уривками, навіть на лавочі під час прогулянки з коляскою. Коли Софійці виповнилося два, віддала її у садок і вийшла на роботу.
«Ти ще народиш», — мріяла мати. Але повернувшись у професію, Маріанна і слухати не хотіла про другу дитину. Ігор теж не наполягав.
«Чому чоловіки зраджують? Бо любовниці завжди гарні, а дружини ходять у затертих халатах», — повчала мати. І Маріанна старалася: вставала раніше, фарбувалася, готувала снітданки. Та це не врятувало шлюб.
Донька виросла, вилетіла з гнізда, а Ігор раптом почав бігати поранку, носити товстовки замість костюмів. Коли вона побачила помаду на сорочці, прямо запитала про коханку. Він зізнався.
«Іди. Тільки назад не чекай», — сказала вона, складаючи йому речі. Він повільно одягався, кидав крадькома погляди: чи не впаде вона йому в ноги? Та вона стояла мовчки, склавши руки.
Коли двері зачинилися, вона впала на диван і заридала. Вийняла пляшку з таблетками, але передумала — подзвонила подрузі. Та примчала: «Не роби йому подарунка!»
Маріанна почала жити одна. Спати до опівдня, ходити по хаті як є, не варити обідів. Покупувала собі сукні. А потім Софійка подарувала їй онука Данилка — новий сенс життя.
І ось одного разу вона побачила Ігоря на порозі. Постарів, осунувся.
«Погано мені», — прошепотів він. Молода жінка його «закатала».
Він залишився. Вночі чула, як стогнав. Вранці зварила каші, та він не вийшов. «Живий?» — підійшла до дивана.
Він був мертвий.
Поховала. А через тиждень побачила біля під’їзду молоду жінку з клітчатою торбою.
«Мені речі не потрібні», — сказала Маріанна.
«Я просто хотіла бути щасливою», — відповіла та й пішла.
Маріанна дивилася їй услід. Обіда вже не горіла.
«А я — щаслива. У мене є донька, онук. І життя ще попереду».
Вона взяла Данилка за руку і повела ліпити пісочні вежі.
