Сьогодні був один із тих днів, коли не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Вчора трапилася історія, від якої досі тремтять руки. Вирішила приготувати пиріг давно не радувала рідних домашньою випічкою. Погода була лагідна, настрій гарний, а онука гралася у сусідній кімнаті. Все було готово, не вистачало лише яєць. Відкриваю холодильник… а їх нема. Хоч ще вранці вони там були. Я спеціально відклала їх, щоб ніхто не взяв. Та ось порожньо.
Звісно, запитала у невістки, чи вона їх не забрала. І тут почалася буря. Вона спалахнула: «Що? Ви відмовляєте у яйцях власній онуці? Вона вранці їла омлет!» Я застигла, наче вкопана. Серце стиснулося від болю. Вирвалося: «Ти справді нерозумна…» Так, не стрималася. Слово жорстоке, але як інакше реагувати, коли тебе називають жадібною через два яйця, які сама купила?
А у відповідь: «Куплю свій холодильник, і кожен їстиме своє!» Уявити: під одним дахом, в одній хаті окремі холодильники? Це вже не сімя, а спільна оренда. І все через що? Через запитання про зниклі яйця.
Я вже не молода. Живу скромно, без надмірностей. Ця квартира усе, що в мене є. Дісталася вона з труднощами, майже випадково. Живу на пенсію, рахую кожну копійку. Ходжу на ринок, щоб купити дешевше, ловлю акції. Молоді ж кажуть «немає часу». Працюють, втомлюються, я розумію. Мій син зранку до ночи в офісі, щоб вивести родину з нуждених умов. Про окреме житло поки мови нема. Не можуть переїхати: оренда дорога, а іпотека недоступна. Тому живемо вчотирьох у двійці: я, син, невістка та онука. Намагаюся не навязуватися, не заважати, навіть зраділа б супроводу.
Але жити разом це не лише кухня чи ванна. Це повага. Розуміння, що людина похилого віку теж має потреби, звички й, Боже прости, право спекти пиріг. А тут сварка через два яйця. Не вперше: не вимита пательня, позичена каструля, зниклі продукти, які збиралася використати. Мовчу, терплю. Але цього разу не витримала. Бо це не про яйця, холодильник чи навіть пиріг.
Це про повагу. Про біль від усвідомлення, що все життя дбала про інших, годувала, виховувала, а тебе звуть «жадібною». Хоч сама їх прийняла, не виганяла, не відмовляла. Поділилася квартирою, усе спільне, жили, як могли. А тепер пропонують їсти окремо, жити окремо, триматися осторонь.
Я знаю ми різні покоління. У них свої погляди, в мене свої. Але сімя це не про холодильники. Не про те, хто що зїв. Це про повагу, увагу та вдячність. Не вимагаю поклонів. Але чути, що ти жадібна боляче. Дуже боляче.
Тепер думаю: не втручатимуся. Зїдять усе нехай. Якщо нічого не залишиться, зварю собі локшини. Разом вечеряти? Нехай їдять самі. Але нехай знають: не через те, що я образилася чи скупилася. А тому, що це їхній вибір. Вони цього захотіли. А я… запамятаю. І зроблю висновки.
Життя інколи навчає, що повагу втратити легше, ніж здобути, але сімя не ділиться через яйця і не через щось інше.
