Треба було просто запитати, куди поділися яйця а мене назвали жадібною: Невістка вирішила купити другий холодильник, щоб їжа була окремо.
Бувають моменти, коли не знаєш, чи сміятися, чи плакати. Вчора трапилася історія, від якої досі тремтять руки. Вирішила спекти пиріг давно не радувала родину чимосічь смачненьким. Погода була лагідна, настрій гарний, а онука гралася в кімнаті поруч. Все було готово, не вистачало лише яєць. Відкриваю холодильник а їх нема. Хоча ще кілька годин тому вони були на місці. Я спеціально відклала їх, щоб ніхто не взяв. Та ось нічого.
Звісно, я запитала невістку, чи не вона їх забрала чи переклала. І тут почалася буря. Вона спалахнула: «Що? Ви відмовляєте у яйцях власній онуці? Вона снідала омлетом!» Я завмерла, наче вкопана. Серце стиснулося від болю. Відповіла: «Та ти ж просто дурна» Так, не втрималася. Слово жорстке, але як ще реагувати, коли тебе називають жабою за два яйця, які сама ж і купила?
А вона у відповідь: «Куплю свій холодильник, і кожен їстиме своє!» Уявіть: під одним дахом, в одній хаті два холодильники? Це вже не сімя, а спільне помешкання. І все через що? Через те, що я посміла запитати, куди ділися яйця.
Я вже не молода. Живу скромно, без надмірностей. Ця квартира усе, що в мене є. Дісталася вона мені нелегко, майже випадково. Живу на пенсію, рахуючи кожну копійку. Ходжу на ринок, щоб купити дешевше, ловлю акції. Молоді ж кажуть: «немає часу». Працюють, втомлюються я розумію. Мій син з ранку до ночи в офісі, щоб вивести родину з нужденного стану. Поки про окреме житло мови немає. Знімати дорого, а на іпотеку не накопичити. Тому живемо вчетверо у дві кімнати: я, син, невістка й онука. Стараюся не набридати, не заважати, навіть радію компанії.
Але жити разом це не просто ділити кухню та ванну. Це повага. Це розуміння, що людина похилого віку теж має потреби, звички й, прости, Боже, право спекти пиріг. А тут сварка через два яйця. І це не вперше: не так поставила сковороду, позичила каструлю, зникли продукти, які збиралася готувати. Мовчу, терплю. Але цього разу не витримала. Бо справа не в яйцях, холодильнику чи навіть пирозі.
Справа в повазі. У цьому болі коли все життя дбала про інших, годувала, виховувала, а тебе називають «жадібною». Хоча це я їх прийняла, не прогнала, не відмовила. Поділилася квартирою, усе спільне, живемо як можемо. А тепер мені натякають, щоб їла окремо, жила окремо і не лізла під ноги.
Я розумію ми з різних поколінь. У них свої думки, у мене свої. Але сімя це не про холодильники. І не про те, хто що зїв. Це про повагу, увагу й вдячність. Не вимагаю поклонів. Але чути, що ти жадібна боляче. Дуже боляче.
Тепер думаю: не лізь у чужі справи. Якщо зїдять усе ну і бог із ним. Якщо нічого не залишиться зварю собі локшину. Разом снідати? Нехай їдять самі. Але хай знають: не тому, що я образилася чи скупа. А тому, що вони так обрали. А я запамятаю. І зроблю висновки.
Життя часом навчає, що повагу втратити легше, ніж заробити, але сімя не ділиться ні через яйця, ні через щось інше.
