“Ти зобов’язаний поважати мої права!” — сказав мій син, не знаючи, як легко поранити материнське серце.
Того холодного жовтневого вечора Оксана, закутавшись у теплий халат, поставила на стіл тарілку з гарячими паляницями. Кімнату наповнив аромат свіжої випічки, а з вулиці тягнуло вітром та осінньою сиротою. Всі домочадці поспішали до столу — так хотілося зігрітися чаєм і забути про холод.
Десятирічний син Оксани, Дмитрик, мовчки сів, узяв паляницю, але ледве куштував — тільки ворошив вилкою начинку і насуплювався. Погляд у нього був важкий, ніби за день він дізнався щось серйозне.
— Що з тобою, Митюню? — запитала Оксана, сідаючи поруч. — Чому такий задумливий? Що у школі трапилося?
Хлопчик поклав паляницю і відповів:
— Сьогодні до нас на класну годину приходив дядько з поліції. Розповідав, що в дітей є права. І що батьки часто їх порушують.
Оксана здивовано підняла біву:
— Цікаво. А що саме він розповідав?
— Багато чого, — з виглядом дорослого почав Дмитро. — Наприклад, що мене не можна змушувати робити те, чого я не хочу. Що ви з татом зобов’язані поважати мою особистість. А в мене, до речі, є своє особисте життя. І я маю повне право проводити час, як сам вирішу.
— Особисте життя? — ледве стримуючи у посмішці, перепитала Оксана.
— Так! — впевнено кивнув син. — Наприклад, я хочу після школи грати у комп’ютерні ігри. А ти змушуєш робити уроки. Це пряме порушення мого вільного вибору! І ще ти кричиш на мене, коли я не їм брокколі! А дядько сказав — це моральний тиск! Ну й взагалі — ремінь? Ти ж знаєш, це вже кримінал! Мене навіть можуть забрати з сім’ї, якщо я захочу.
Оксана мовчала. Вона стояла, опершись об край столу, і слухала свого сина, не впізнаючи його. Вона пам’ятала, яким маленьким він був, як плакав уночі, як гарячково притискався до неї, і як сама сиділа біля його ліжечка, ловлячи кожен його подих. А тепер перед нею стояла «людина з правами».
— А вчительку ти не боїшся? — запитала вона вже тихіше. — Якщо вона залишить тебе після уроків, теж будеш поліцію викликати?
— Звичайно! Це ж незаконне утримання. Я можу скаржитися. Нехай і вона поважає мої права.
— А якщо її посадять? Жалко не буде?
— Буде… — на хвилинку в голосі хлопця прозвучала нотка сумніву. — Але… нехай не порушує!
Оксана зітхнула, відвернулась до раковини і почала мити посуд. Тим часом Дмитро взяв аркуш паперу і щось швидко написав. Закінчивши, підбіг до неї і подав записку.
На ній дитячим, але впевненим почерком було написано:
«Оплата послуг: прибирання кімнати — 50 гривень, вигул собаки — 30, похід у магазин — 20. Разом: 100 гривень за тиждень. Борг за минулий — ще 130».
Оксана опустила очі на папірець. У грудях защеміло. Вона відчула, ніби між нею і сином виросла стіна. Вона сіла за стіл, взяла чистий аркуш і почала писати. Почерк тремтів. В якийсь момент навіть засміялася, але вже за мить очі наповнилися сльозами. Коли закінчила, акуратно склала записку і передала синові.
Той взяв аркуш і почав читати. На ньому було написано:
«Послуги: безсонні ночі — тисячі, прання, прибирання, їжа — щодня, переживання — без ліку. Батьківські збори, лікарні, падіння, сльози, страхи, радощі, перші кроки, перше слово. Молитви, коли ти хворів. Серце, віддане тобі. Безкоштовно. Бо я тебе люблю».
Хлопчик мовчав. Потім раптом кинувся до матері, обійняв її міцно-міцно і прошепотів:
— Прости мене, мамо… Я просто хотів здаватися дорослим. Не думав, що так тебе ображу…
Оксана пригорнула сина, поцілувала в потилицю і тихо сказала:
— Просто знай, сину… права — це важливо. Але любов і повага важливіші. А бути родиною — значить піклуватися один про одного не за плату, а по зову серця.
Того вечора вони сиділи разом у тиші, притиснуті один до одного. На вулиці свистів холодний вітер, але в домі було тепло. Бо знову — по-справжньому — були разом.
