— Я вам млинців спекла, — сказала свекруха… О сьомій ранку, у неділю.
Коли я виходила заміж за Олега, подруги шепотіли мені з заздрістю: «Тобі пощастило! У тебе ідеальна свекруха». І справді, Марія Іванівна спершу здавалася жінкою тактовною, розсудливою та, головне, доброзичливою. Вона не лізла з порадами, не вчила життя і навіть на весіллі промовила тост, де підкреслила, що «не збирається заважати молодим будувати своє щастя».
Минуло п’ять років. І я вже не впізнаю ту милу жінку. Бо тепер кожну неділю вона стоїть біля нашого порогу о сьомій ранку з пательнею гарячих млинців, баночкою варення та голосом, ніби спеціально налаштованим на всю гучність: «Диточки, прокидайтесь! Я вам сніданок принесла!»
А починалося все справді невинно. Ми з Олегом після весілля оселилися в його мами у Львові, в її двокімнатній квартирі. Я намагалася бути чемною, не суперечити, допомагати по господарству. Спочатку йшло все гладко — без сварки, без гучних конфліктів. Свекруха не прискіпувалася, хіба що інколи дорікала, що я неправильно витираю пил або погано прасу рушники. Але ж то дрібниці, правда?
Через два роки ми нарешті назбирали на перший внесок та купили квартиру в новобудові на іншому кінці міста. Я з полегшенням зітхнула — у нас з’явився власний простір. Свекруха приїжджала лише на вихідні, завчасно подзвонивши. Ми навіть раділи її візитам — вона привозила пиріжки, допомагала з дрібницями, іноді доглядала за нашою кішкою, коли ми їхали у відпустку.
Але це тривало недовго. Одного разу Марія Іванівна обмовилася, що хоче переїхати ближче: «Ну, раптом онуки з’являться — треба ж допомагати!» Ми з Олегом переглянулися, але мовчали. Вона наполягла, щоб ми допомогли їй продати стару кватирю та купити нову — у сусідньому під’їзді. Я тоді ще подумала: нічого, триматимемо дистанцію.
Та дистанція швидко зникла. Як тільки вона переїхала, все пішло шкереберть. Свекруха випросила в Олега запасний ключ — «на всяк випадок» — і почала заходити без попередження. Я поверталася з роботи, а на кухні вже кипів борщ: «Ось, вирішила вас приголубити!» А ще вона прасувала мої речі, перебирала мою білизну, розбирала шафи — «просто хотіла навести лад». Одного разу я знайшла її у нашій спальні, де вона міняла постільну білизну. Без дозволу. Без стуку.
Я намагалася пояснити Олегу, що це втручання. Що мені важко. Що я почуваюся не господинею, а мешканкою. Але він лише знизував плечима: «Та вона ж із добрих намірів. Ти ж бачиш, як вона старається».
А мені хочеться кричати: я не просила ні млинців, ні варення, ні випрасуваних сорочок! Я хочу прокидатися у вихідний, коли сама захочу. Хочу ходити по квартирі у піжамі, а не натягувати халат наспіх, тому що «мамочка прийшла». Я хочу жити, як доросла жінка у своєму домі, а не як дівчинка, яку все ще виховують.
Та якщо я скажу їй це прямо — вона образиться. Образиться до сліз. І скаже, що я невдячна, що вона віддала все, а я її виганяю.
Як пояснити, що турбота — це не контроль? Що допомагати — не означає нав’язуватися? Що любов не вимірюється кількістю принесених млинців?
Я не знаю. Але я втомилася. І з кожною недільною зорею, з кожним ранковим дзвінком у двері в мені росте відчай. Невже спокій у власному домі — така недосяжна мрія?
Іноді лише невеликий кордон між добром і порядком — але як важко його втримати.
