Було мені всього 11 років, коли моя матір раптом вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів мене в своєму домі, тож мати відвезла мене до баби. Вона нам ніколи не допомагала – її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабою виживали на її пенсію. Баба завжди недолюблювала мою матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я була схожа на батька.
Грошей було обмаль, але ми справлялись. Баба замінила мені батьків. Я радилась з нею, ділилась таємницями, саме вона перша дізналась про мої перші закохання та підліткові драми. Усе життя вона мене підтримувала.
Коли я вступила до університету, баба померла. Інших родичів у мене не було. Я успадкувала її хатину. Лише коли оформила всі папери, з’явилась моя мати. Ми не бачились роками.
Вона намагалась мене умовити помінятись з нею місцями: у них двокімнатна хрущовка, а в мене – просторий дім. Казала, що це забагато для однієї. Коли я відмовила, вона розлютилась:
«Ти невдячна дитина! А хіба не я тебе народила?»
––––––––––
Я не стала її слухати і відповіла:
«Мене виховувала баба. А де ти була всі ці роки? Викинула мене, наче непотрібного цуценя. Після того, як вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна».
Після тієї розмови минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Жили ми в моєму домі.
Усе було добре: син здоровенький, з чоловіком працювали – жили, як усі. Але раптом знову з’явилась моя мати. Впускати її в своє життя я не збиралась. Ну хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім приходить. Вийшов син і спитав:
«Мамо, хто це до нас прийшов?»
Моя мати одразу ж взялася за справу:
«Я твоя бабуся! Впустиш мене? А то твоя мати не дозволяє».
«Але я тебе ніколи раніше не бачив. Мам, це правда? Чому ти мені про неї нічого не казала?»
––––––––––
«Сину, іди в кімнату, поговоримо пізніше», – сказала я й повернулась до матері: – «Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю».
Вона сіла й почала плакати. Розповіла, що її обдурили: хотіла купити нову квартиру, продала стару, а її чоловік забрав усі гроші й зник. Тепер у неї немає житла, і вона згадала про мене.
«Дозволь мені тут жити. У мене більше немає дітей, окрім тебе. Ти ж не виженеш мене на вулицю? Ти ж добра. Адже це я тебе народила!»
Я пустила її на ніч. Ну не виганяти ж людину вночі. Подзвонила тітці, маминій сестрі, яка живе в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе до неї мою матір. У селі завжди є робота – нехай живе там. Не хочу, щоб вона залишалась у моєму домі. Адже мене виростила баба, а не вона.
Перед від’їздом мати знову лютилася й звинувачувала мене:
«Чому ти така жорстока? Хіба не я тебе народила?»
А справді, чому я така негарна?..
