Ти можеш жити в моєму домі з однієї простої причини: я тебе народила! – Але я не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі.
Мені було лише одинадцять, коли моя матір вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тому мати відвезла мене до баби. Вона нам ніколи не допомагала – її турбував лише новий чоловік, а ми з бабою жили лише на її пенсію. Баба завжди недолюблювала мою матір, але мені пощастило – я була схожа на батька.
Грошей було мало, але ми якось справлялися. Баба стала для мене і матір’ю, і батьком. Я ділилася з нею всім: розповідала про перше кохання, про підліткові кризи. Вона завжди мене підтримувала.
Коли я вступила до університету, баба померла. Інших родичів у мене не було, тож я отримала її дім у спадок. Коли оформила всі документи, з’явилася моя матір. Я не бачила її роками.
Вона хотіла, щоб я змінилася з нею місцями – у них була маленька двокімнатна квартира у Києві, а в мене – просторий будинок у Львові. Вважала, що мені це забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:
“Ти невдячна! Хіба забула, що це я тебе народила?”
––––––––––––
Я не стала її слухати й відповіла різко:
“Мене виховувала баба. А де була ти? Викинула мене, як непотрібну річ, щоб жити з новим чоловіком. Тож я тобі нічого не винна.”
Після того минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина, і ми жили в тому самому будинку.
Все було добре: син здоровий, чоловік мав роботу, жили як усі. І раптом знову з’явилася мати. Я не хотіла її впускати в своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім повертається. Вийшов син і запитав:
“Мамо, хто це прийшов?”
А вона одразу ж:
“Я твоя бабуся! Дозволь мені зайти. Твоя мати мене не пускає.”
Син здивовано подивився на неї:
“Я тебе ніколи не бачив. Мамо, це правда? Чому ти мені нічого не розповідала?”
––––––––––––
“Сину, іди в кімнату, поговоримо пізніше,” – сказала я й повернулася до матері: – “Навіщо ти прийшла? Я не хочу тебе бачити. Ти мені брешеш.”
Вона сіла й почала плакати. Розповіла, що її обдурили: продала квартиру, щоб купити нову, але чоловік забрав гроші й зник. Тепер вона бездомна й згадала про мене.
“Я хочу залишитися тут. У мене немає інших дітей. Ти ж не вигониш мене на вулицю? Ти ж добра людина. Я ж тебе народила!”
Я впустила її на ніч. Не можна ж було залишити її на вулиці. Подзвонила тітці, сестрі матері, яка жила в селі. Попросила її прихистити матір, а чоловік відвізе її туди завтра. У селі завжди є робота. Нехай живе там. Я не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі. Адже мене виростила баба.
Перед від’їздом матір знову спалахнула:
“Чому ти така жорстока? Я ж тебе народила!”
Так, чому ж я така жорстока?..
