“Можу жити в твоєму домі через одну просту річ: я тебе народила!” Але я не хотіла, щоб вона залишалась у мене.
Мені було лише 11 років, коли моя мати вийшла заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тож мама відвезла мене до бабусі. Вона нам ніколи не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею жили тільки на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала маму, але мене не відмовилась виховувати. Дякувати Богу, я схожа на батька.
Грошей було небагато, але ми справлялися. Бабуся замінила мені батьків. Я радилась із нею, ділилася таємницями, вона перша дізналась про мої перші закохання, про підліткові кризи. Усе це час бабуся підтримувала мене.
Коли я вступила до університету, бабуся померла. Інших родичів у мене не було. Я отримала її будинок у спадок. Коли оформила всі документи, раптом з’явилася моя мати. Я не бачила її роками.
Вона запропонувала помінятися: у них двокімнатна квартирка, а в мене великий будинок. Казала, що мені одній так багато простору. Коли я відмовилась, вона розлютилась:
“Ти невдячна! Хіба забула, що це я тебе народила?”
––––––––––
Я не хотіла її слухати й відповіла:
“Мене виховувала бабуся. А ти де була? Просто викинула мене, як собаку, коли вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винен.”
Після тої розмови минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моєму домі. Усе було добре: син здоровенький, ми з чоловіком працювали, жили, як усі. І раптом знову з’явилася мати. Я не збиралась пускати її у своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім з’являється. Вийшов син і запитав:
“Мамо, хто це прийшов?”
Моя мати відразу ж почала:
“Я твоя бабуся! Можу зайти? Твоя мама мене не пускає.”
“Але я тебе ніколи не бачив. Мам, це правда? Чому ти ніколи про неї не розповідала?”
––––––––––
“Сину, іди до кімнати, ми поговоримо пізніше,” — сказала я й повернулася до матері: — “Навіщо ти прийшла? Я не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю.”
Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили: вона хотіла купити нову квартиру, продала стару, але її чоловік забрав гроші й зник. Тепер вона без домівки й згадала про мене.
“Я хочу тут жити. У мене більше немає дітей, крім тебе. Ти не можеш вигнати мене на вулицю. Ти ж добра людина. Я житиму з тобою — адже я тебе народила!”
Я пустила її переночувати. Не можна ж виганяти людину вночі. Подзвонила тітці, маминій сестрі, яка живе в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе до неї матір. У селі завжди є робота — нехай живе там. Не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі. Мене виховувала бабуся.
Перед від’їздом мати знову розлютилася й кричала:
“Чому ти така жорстока? Хіба забула, що я тебе народила?”
Так, чому ж я така жорстока?..
