Я мріяла про доньку, а Бог подарував сина. І я плакала на його весіллі…
Коли у Дмитра та Софії йшло розкішне, яскраве, гучне свято, і кожен гість піднімав келих за молодих, ніхто не помітив, як у дальньому кутку зали одна жінка нишком витирала сльози. Це була мати нареченого — Ганна Іванівна. І плакала вона зовсім не від зворушення. Серце їй стискало не від радості, а від самотності, яка, як їй здавалося, тепер стане її вічною супутницею.
Колись її мати казала: «Сина народиш — будеш потім сама. Народи ще, може, хоч дівчинка буде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Ганна лише махнула рукою. Здавалося, попереду все життя, навіщо поспішати?
Ще в юності вона мріяла про доньку. Уявляла, як вмиває зранку маленьке кругле личко, як заплітає кучері, зав’язує стрічки. Вона навіть ім’я заздалегідь придумала — Марійка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати речі її дитини — раптом знадобляться.
Але доля вирішила інакше. Народився хлопчик. Дмитро. І хоч ні в яку Марійку він, звичайно, не вписався, був таким добрим, ніжним і кучерявим, що Ганна довго дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»
Поки він був малим, його навіть приймали за дівчинку. А потім — підріс, став чоловіком, самостійним, впевненим. Але характер залишився м’яким, добрим, щирим. Вона пишалася ним. Але десь усередині тепліло жаль — а раптом би в неї справді народилася та сама Марійка, якби вона не злякалася, не пішла від чоловіка, не залишилася сама…
Коли Дмитро привів додому Софію, Ганна відразу все зрозуміла. Їхні очі, їхній сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє, на все життя. Ганна тоді так і не змогла сказати те, з чим підійшла. Лише попросила: «Не барися довго…»
Дмитро слухняно кивнув, але вже тоді в його погляді було ясно: цей хлопець більше не дитина. Він — чоловік, і рішення тепер приймає сам.
Коли через півроку він сказав, що одружується, Ганна ледь не задихнулася від здивування.
— Може, почекаєте? Хоча б диплом отримаєш… — намагалася вона умовити.
— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Софійкою — сила! Я з нею на все здатний.
Весілля було пишним, веселим, з музикою, танцями. І ось у самий розпал, коли всі тішилися, Ганна сиділа осторонь і мовчки дивилася на нареченого. Її сина. Її вже не маленького кучерявого хлопчика, а дорослого чоловіка, що пішов у своє життя.
Софія не залишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрухи:
— Ганно Іванівно, ви плачете? що трапилося?
— Ні, доню… Це просто… емоції… — відповіла вона й відвернулася.
Але Софія не відступила. І тоді Ганна розповіла їй — про мрію про доньку, про страх залишитися самій, про те, як важко бути жінкою, у якої лише син. Софія слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.
— Давайте я стану вашою донькою, — сказала вона. — Мені дуже цього хочеться.
І все змінилося. Софія й Дмитро зняли квартиру, потім купили свою. Жили окремо, але завжди запрошували Ганну до себе. На свята, на вихідні. Софія часто дзвонила, радилася. А потім… народилася онука. Така кучерява, така мила — копія Дмитра, і та сама Марійка з її юнацьких мрій.
Коли Ганна вперше взяла дівчинку на руки, заплакала. Але цього разу — від щастя. Софія, бачачи це, лише прошепотіла: «Ви тепер бабуся. Ми вас дуже любимо».
Минали роки. Дмитро зробив кар’єру, Софія відкрила свою справу, а Ганна переїхала до них. Простора квартира, окрема кімната, турбота — усе, про що може мріяти жінка в її віці.
Тепер вона з усмішкою згадує те весілля, ті сльози. Часто сидить у дворі з сусідкою — в однії донька поїхала до Німеччини й дзвонить раз на місяць, в іншої два сини, і обидва щоранку заглядають.
— Головне не в тому, хто народився, — каже Ганна. — Головне — як виростеш. Я хотіла доньку… А доля подарувала мені сина. І ще доньку в додаток. Дякую Тобі, Господи.
І, дивлячись, як онучка копошиться у піску, знову подумки каже своїй мамі: «Ти помилялася. Син — теж може бути для матері. Якщо вона сама його так виховала…»
