Я мріяла про дочку, а доля подарувала сина. І я плакала на його весіллі…
Коли у Максима та Соломії греміли весільні дзвони, а гості піднімали келихи за молодих, ніхто не помітив жінку в кутку зали, що тимала хустинку до очей. То була мати нареченого — Марія Іванівна. І сльози її були не від щастя, а від болю — відчуття, що самотність тепер стане її вічною спутницею.
Колись її власна мати казала: «Народиш сина — будеш сама. Спробуй ще, може, дівчинка буде. Донька — для матері, син — для дружини». Марія тоді лише знизала плечі. Життя попереду, нащо поспішати?
Ще юною вона уявляла донечку. Бачила, як промиває рано-вранці кругле личко, заплітає косички, зав’язує стрічки. Навіть ім’я вибрала заздалегідь — Оринка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати дитячий одяг — раптом знадобиться.
Та доля вирішила інакше. Народився хлопчик. Максимко. І хоча він, звісно, не став Оринкою, був таким лагідним, ніжним, з кучерявим хвилям, що Марія дивилася на нього й думала: «Ну майже як дівчинка…»
Поки був малим, його часто приймали за дівчинку. А потім він підріс, став чоловіком — сильним, твердим. Але в серці залишися тим самим — теплим і щирим. Вона пишалася ним. Та десь у глибині душі тліло сумнів: що, якби тоді вона не злякалась, не покинула чоловіка, не залишилася б сама — може, і народилася б та сама Оринка…
Коли Максим вперше привів Соломію додому, Марія відразу зрозуміла. Їхній сміх, їхні очі, як вони трималися за руки — це було воно. Справжнє. Вона тоді так і не вимовила те, з чім підійшла. Лише прошептала: «Не забарися…»
Максим слухняно кивнув, але в його погляді вже читалося: він більше не хлопчик. Він — чоловік, і тепер рішення приймає сам.
Коли через півроку він оголосив, що одружується, Марія ледь не задихнулася.
— Може, дочекаєшся? Хоча б інститут закінчиш… — пробувала вмовити.
— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Соломією — одна душа. З нею я все можу.
Весілля відгуляли шумно, з музикою, танцями, глянцем. І ось серед цього галасу Марія сиділа осторонь, мовчки спостерігаючи за нареченим. За своїм сином. Вже не кучерявим хлопчиком, а дорослим чоловіком, що пішов у своє життя.
Соломія це помітила. Підійшла, м’яко торкнулася плеча свекрухи:
— Маріє Іванівно, що таке? Чому сльози?
— Нічого, доню… Просто… емоції… — відвернулася жона.
Але Соломія не відступила. І тоді Марія розповіла їй все — про мрію про донечку, про страх самотності, про те, як важко бути матір’ю сина. Соломія слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.
— Давайте я стану вашою донькою, — промовила вона. — Дуже хочу.
З того дня все змінилося. Максим і Соломія зняли квартиру, потім купили свою. Жили окремо, але завжди кликали Марію до себе. На свята, на вихідні. Соломія часто телефонувала, радилася. А потім… народилася онука. Така сама кучерява, така жчиста, як соняшник у полі — копія Максимка, та сама Оринка з її юних мрій.