Я мріяла про щастя, будувала плани на майбутнє, а отримала лише образи!
Мене звати Олена Кравченко, і я живу у Львові, де стародавні вулиці ховаються в затінку каштанів. Я знову зустріла його на зустрічі випускників — через 20 років. Сергій стояв переді мною, трохи ширший у плечах, з розтріпаним волоссям, але його очі — великі, глибокі, повні тієї ж туги — пронизували мене, як у юності. Він запросив мене до танцю, як тоді, коли ми були парою. Я відчула його тепло, його подих, його силу — і моє тіло задрижало, ніби час повернувся назад. У ту ніч він знову увірвався в мої сни, і я зрозуміла, що стара любов не згасла.
Чому ми розійшлися? Я не пам’ятаю. Три роки ми жили, як чоловік і жінка, будували плани: будиночок з садом, маленький магазин квітів і свічок, вигадували імена дітям — Марічка, Ілля… А потім він зник — без слів, без сліду, залишивши мене в порожнечі. На зустрічі, після декількох бокалів вина і танців, ми обидва знали: це шанс почати заново. Через пів року я переїхала до нього в Київ, у його будинок. Його дружина померла, а я так і не знайшла когось, з ким могла б збудувати гніздечко. Спочатку все було добре, але мрії про щастя обернулися кошмаром.
Я хотіла кохання, а отримала лише приниження. У Сергія було двоє синів — 16 і 18 років, Артем і Кирило. Я не намагалася стати їм матір’ю — це було б безглуздо. Я лише хотіла дружби, взаєморозуміння, щоб вони прийняли мене у своє життя. Я старалася з усіх сил: оточувала їх турботою, готувала, купувала подарунки, поступалася заради миру в домі. Але замість тепла отримувала холод. Все стало гірше, коли приїжджали батьки їхньої покійної матері. Я поважала їх, як могла, — адже вони були частиною сім’ї. Але кожний їхній візит перетворювався на випробування: вони дивилися на мене, як на чужу, і я почувалася тінню.
Мені було 38, я не звикла до нового міста, до чужих людей, до їхнього дому. Постійні спроби догодити всім виснажували мене. Я задихалася від безладу, який лишали хлопці, від їхньої байдужості. Старший, Артем, почав приводити свою дівчину, поки я була на роботі. Вони валялися у нашій спальні, у нашому ліжку, бруднили постіль. Вона користувалась моїми кремами, гребінчиком, тапочками, господарювала на кухні так, що я годинами відмивала сліди її хаосу. Молодший, Кирило, вічно бурчав: то одяг, який я йому купила, не той, то їжа не як у мами. «Ти просто домогосподарка, сидиш вдома, нічого не робиш», — кидав він мені в обличчя. Я терпіла, доки могла. А коли намагалася поговорити з Сергієм, він відмахувався, мовляв, мої слова — пустий звук.
Я мріяла подружитися із сусідами — кажуть, вони ближчі за рідних. Але і там мене чекало розчарування: всі тільки й говорили, якою ідеальною була його покійна дружина. А я? Я жива, я любила його всі ці роки, залишила все — роботу, місто, звичне життя — заради нього і його родини. Вирішила: якщо народжу дитину, все зміниться, мене почнуть поважати. Але коли я заговорила про це, Сергій відрізав: «У мене є діти, більше не хочу». А я? Я залишилася з порожніми руками, з мрією про материнство, яку він розтоптав.
Після цього все пішло шкереберть. Сергій змінився — він вже не був тим хлопчиком з моєї юності. Життя випалило в ньому тепло, і він дивився на мене з роздратуванням. Знаходив у мені недоліки, чіплявся, як його сини. Я старалася з усіх сил, але все було марно. Чаша терпіння переповнилася, коли я повернулася з роботи і побачила дівчину Артема в моєму халаті. Вона ходила по дому, ніби була господинею, а це було моє — особисте, як білизна, яку вона могла вдягнути за моєю спиною! Я стримувалася, тихо сказала: «Не чіпай мої речі, будь ласка». А вона засміялася мені в очі: «Та ладно, не психуй!» За що вона мене так? Я годувала її, прибирала за нею, як за своєю, а вона плюнула мені в душу.
Я не витримала, вибігла з кімнати. Сергій вискочив з кухні, червоний від злості, і накинувся на мене з криками. Я стояла, заціпеніла, не вірячи своїм вухам. Він обзивав мене ледаркою, кричав, щоб я йшла з його дому, кидав у мене речами — чашкою, книгою, що під руку трапилось. Сльози застилали очі, я схопила сумку і вибігла на вулицю у чому була. Сіла на перший поїзд до Львова, до батьків. На ранок він надіслав мої речі кур’єром — холодно, без записки, як сміття.
Час лікує, кажуть. Я намагаюся не думати про це. Біль стихає, але рана залишається. Я вірю, що знайду того, хто полюбить мене — справжню, з моїми мріями та шрамами. Сергій був моїм першим коханням, але не долею. Я хотіла щастя, а отримала уламки. Тепер я у рідному Львові, серед знайомих вулиць, і вчуся дихати заново, сподіваючись, що попереду мене чекає світло, а не нові поразки.
