“Я тобі сина народила, але нам нічого від тебе не потрібно”, тихо пробурмотіла йому в телефон коханка.
Колись, у одному з київських двориків, Степан і Олеся жили своїм, здавалося б, міцним життям.
Степан дивився на Олесю очима винного пса.
Так, ти все правильно почула. Олесю, пів року тому у мене була інша… Зустрічались недовго просто захоплення, нічого серйозного. І ось нещодавно вона народила мені сина…
Олеся ледве стояла на ногах, перед очима ремигали чорнильні плями. Виходило, що її турботливий, завжди відданий чоловік має дитину на стороні! Суть почутого доходила повільно, наче крізь воду…
Кілька хвилин вона не могла зібратись із думками.
Степан сидів навпроти, плечі зсунуті, руки втиснуті між колінами. Він був меншим за звичайного себе, ніби з нього вивітрили усе життя.
Значить, син. Одружений чоловік, і не від дружини син, а від коханки…
Олесю, я не знав, чесно. Клянуся.
Не знав, як діти зявляються? Тобі ж сорок, Степане.
Не знав, що вона вирішить народжувати. Ми ж давно розійшлись, вона пішла до свого чоловіка. Я думав, у неї все спокійно.
А учора дзвінок. “У тебе син народився. Три двісті вагою. Здоровий.” І поклала слухавку.
Олеся повільно встала, ноги не тримали, коліна були ватяні, ніби після довгої пробіжки Хрещатиком. За вікном тріщала холодна київська осінь.
Вона машинально задивилася на листопадовий краєвид жовте листя кружляє у вальсі вітру. Красиво, як не крути…
І що ти тепер? озвалася нарешті Олеся, стоячи обличчям до вікна.
Я не знаю…
Ото відповідь гідного господаря. Не знає він…
Вона обернулася швидко:
Ти поїдеш туди? Подивитись?
Степан злякано глянув їй в очі:
Вона залишила адресу пологового на Лук’янівці, написала, що виписка післязавтра. Так і сказала “хочеш, приїжджай, не хочеш ні. Нічого не треба від тебе”.
Горда, значить…
Нічого не треба… зі смиренням повторила Олеся. Свята наївність.
У коридорі гримнула вхідна двері повернулись старші діти.
Олеся миттєво натягнула на обличчя усмішку. Цьому її життя вчило роками навіть коли у бізнесі все летить у прірву, тримати лице.
У кухню зазирнув старший Олег, двадцятирічний кремезний хлопець.
О, мам, тату, що такі кислі? Мам, є щось їсти? Ми після тренування як вовки голодні.
В холодильнику вареники, розігрійте. кинула Олеся.
Тату, ти ж обіцяв глянути, що там з моїм москвичем щось карбюратор барахлить, менший син Артем хлопнув Степана по плечу.
Олеся дивилася на всю цю сцену, і серце стискалося так боляче, що аж не було чим дихати.
Вони називають його татом. Їхній справжній батько давно зник, обмежуючись лише аліментами й рідкісними листівками.
Степан їх виховав: водити навчив, коліна перев’язував, на батьківські збори ходив, проблеми вирішував…
Він їм справжній батько.
Степан спробував посміхнутись.
Гляну, Артемчику. Трохи з мамою поговорю й вийду.
Хлопці пішли, грюкаючи посудом.
Вони тебе люблять, тихо сказала Олеся. А ти…
Олесю, будь ласка, не треба. Я й сам хлопців люблю! Вони мої. Я не йду нікуди.
Я все відразу розповів. Це була помилка дурість.
Між нами нічого серйозного не було, просто … ну, порив.
Порив, за наслідки якого тепер треба підгузки міняти…
У кімнату влетіла шестирічна Марічка. Ось тут у Олесі серце неабияк защеміло: донька зі сміхом вскочила до батька на коліна.
Татусю, чому ти сумний? Мама сварила?
Степан міцно обійняв доньку, притулився носом до її світлого волосся. Він жив цілком для Марічки.
Олеся знала: за доньку він гори зверне. Це була безумна, сліпа батьківська любов.
Ні, принцесо, ми говоримо про дорослі справи. Іди мультики вмикай, я зараз прийду.
Коли Марічка вибігла глянути мультики, знову стало тихо.
Ти розумієш, що життя вже не те буде? прошепотіла Олеся. Все змінилось.
Вона сіла за стіл.
Я не піду, Олесю. Люблю тебе, дітей… Не зможу я без вас…
Це слова, Степане. Суть у тому ТАМ в тебе син. Ти батьком став для нього.
Вона сьогодні горда, нічого не просить. Можливо, це гормони, ейфорія, а може й хитрий розрахунок.
Минуть місяці, сину потрібні гроші, турбота. Подзвонить, скаже: “Степане, у нас нема зимового комбінезону” чи “Степане, треба до лікаря”.
І ти поїдеш. Добрий, совісний.
Степан мовчав.
А гроші? Олеся вголос шепнула. Де ти їх найдеш?
Він здригнувся, мов облили крижаною водою в Олесі вийшло влучити у болюче.
Його бізнес розвалився два роки тому, борги погашали лише за рахунок заробленого Олесею.
Він працював, щось заробляв, але це були копійки у порівнянні з її доходами. Дім, автівки, відпочинок, навчання дітей все на її плечах.
Своя банківська картка була під арештом, користувався лише готівкою або карткою Олесі…
Я знайду. випалив він.
Де? В таксі вночі будеш працювати? Чи в мене з комода гроші брати, щоб ту сімю утримувати?
Уяви цей абсурд: я років усьому дому даю, а ти із мого забезпечення, сторонній жінці.
Вона не стороння! крикнув Степан. Все з нею закінчилося ще давно!
Дитина це звязок міцніший від штампу в паспорті.
Ти поїдеш на виписку?
Слова важко зависли між ними. Степан потер долонями обличчя.
Я не знаю, Олесю По-людськи мабуть, треба. Дитина не винна.
По-людськи, гірко скривилася Олеся. А щодо мене? Марічки? Хлопців?
Ти поїдеш туди візьмеш малого на руки, і все… Я ж знаю тебе. Почнеш навідувати, спочатку раз на тиждень, потім частіше. Почнеш брехати, ніби на роботі завал. А ми тут сидітимемо і чекатимемо.
Олеся підійшла до крана, розглянула струмінь води, вимкнула.
Їй тридцять два, на вісім років молодша. Сина твого, кровного, народила. У мене жоден із синів тобі не рідний, хоч ти їм і батько за змістом. А там твоя кров.
Ти справді гадаєш, що це не має значення?
Не кажи дурниць! Хлопці мої, я їх виховав.
Кидай, Степане. Чоловіки завжди хочуть бачити у сина свого продовжувача.
У нас Марічка є!
Марічка дівчинка
Степан схопився:
Досить! Не гони мене! Я сказав залишаюсь. Але й бути чужим цій дитині не можу.
Вона жива, моя. Я скрізь винен: перед тобою, перед усіма.
Хочеш вижени негайно. Я зберу речі й піду до мами, у гуртожиток, куди завгодно. Але не шантажуй!
Олеся остовпіла, раптом стало страшно: якщо попросити піде.
Гордий дурний, але гордий. Він піде ні з чим і пристане до тієї іншої.
Там його приймуть, він буде героєм, батьком, навіть бідним, але рідним. І тоді втратить його навіки.
А вона не хотіла. Попри образу і забиту душу, любила його і діти теж любили.
Розламати легко, вигнати за мить. А як потім жити в порожньому домі, де кожен кут нагадує про нього?
Сідай, тихо мовила вона. Ніхто не виганяє.
Степан ще секунду стояв, потім сів важко на стілець.
Прости мене, Олесю. Я дурень…
Наш дурень, погодилася вона.
Вечір минув, наче у тумані.
Олеся разом із Марічкою робила уроки, переглядала кошториси з роботи, а думки літали десь за Лук’янівкою.
Вона малювала собі образ тої жінки… Молода ж, мабуть, і гарна. Дивиться на малюка і переконана у своїй перемозі. Не треба нічого чоловіка просити, просто показати: ось, у тебе є син, ми горді самі впораємося.
Це безпомилково бє по чоловічій душі… Він одразу стає героєм.
Степан крутився в ліжку, не спав, а Олеся лежала з розплющеними очима, вдивляючись у темряву.
Їй вже сорок п’ять, доглянута, гарна, успішна. Та молодість он де…
***
Вранці було ще важче. Хлопці швидко поїли і побігли у свої справи, а Марічка взялась вередувати.
Татку, заплети косу! Мама криво заплітає!
Степан обережно розчесав тоненьке волосся, язик від старанності, як у першачка. Він заплітав так делікатно, ніби це не робота мужика, що звик і до гайкового ключа, і до керма.
Олеся пила каву і дивилась Ось її чоловік рідний, домашній. А там, невідомо де, є ще одна дитина, в якої теж є на нього право…
Степане, сказала вона, коли Марічка вибігла взуватись. Нам треба вирішити все зараз.
Він відклав гребінець.
Я думав цілу ніч.
І?
Я не поїду на виписку.
У Олесі всередині все замерзло, але вона не показала.
Чому?
Бо якщо поїду, то дам надію їй, собі, цій дитині.
Я не можу бути батьком на два доми. Не хочу тебе обманювати, не хочу забирати час у Марічки, у хлопців.
Я ж обрав тебе одинадцять років тому. Ти моя дружина, тут моя сімя.
А той хлопчик? і сама здивувалася, що це сказала.
Я допомагатиму грошима. По-офіційному, або просто відкриємо рахунок. Але їздити… ні. Краще хай росте, не знаючи мене, ніж чекатиме по вихідних.
Так чесніше.
Олеся мовчала. Крутила на пальці обручку.
Ти впевнений? Не пошкодуєш?
Звісно, буду думати про нього. Але якщо почну їздити, втратиш мене ти. Чую ти не стерпиш такого. Ти сильна, але не сталева.
Почнеш мене ненавидіти, а цього я не витримаю.
Він встав, підійшов, обійняв за плечі.
Олесю, інше життя мені не потрібне. У мене ти та діти. А те ціна моєї дурості. Готовий платити грошима і тільки ними. Часом, турботою не зможу…
Вона накрила його руку своєю.
Грошима? скривила усмішку.
Зароблю, розіб’юсь, але зароблю. Не попрошусь у тебе на це, це мій хрест.
Олеся відчула спокій.
Так, його вчинок непорядний, але саме ті слова вона чекала почути.
Чоловіка ділити ні з ким не збиралася, на тую іншу плювати.
Народила від чужого хай й сама порається.
***
На виписку Степан не поїхав.
Згодом коханка не раз обривала йому телефон сварилася, докоряла, кричала. Степан твердо сказав: допомога лише гривнями, особистих зустрічей не буде.
Жінка поклала слухавку; за наступні півроку більше й не нагадувала про себе. Телефон у неї залишався вимкненим.
Олесю це влаштовувало повністю.
