Ще ніколи тебе не забуду
Олена Миколаївна йшла додому у розстібнутому драпованому пальті, зі стертим портфелем у руках, де лежали зошити її учнів. Весь вечір вона перевірятиме твори.
Ще недавно набрякли бруньки на деревах, а сьогодні вже пробилися молоденькі листочки. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. Трохи ще — і все навколо заквітне.
Прохожі вітали Олену Миколаївну із повагою. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім вона колись викладала українську мову й літературу у школі, а тепер навчалися їхні діти.
Була вона струнка, як дівчина, невисока, зі спини — зовсім молодичка. І обличчям непогана. Та за кого тут виходити заміж? Так і жила сама у невеличкому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Йой дали їй як службове житло, коли двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.
Саме містечко було таке ж маленьке, більше схоже на селище чи велике село. Молодим спеціалістам тепер дають квартири у цегляних триповерхівках. Та не дуже-то вони сюди їдуть — прагнуть до Києва чи Львова.
Але Олена Миколаївна звикла до свого дому й не наважувалася з ним розлучитися. У вільний час любила копатися у городі. Коли приїхала сюди, нічого не вміла робити, а тепер і пічку топила, і грядки копала, і капусту квасила, варення-соління закатувала. Життя всього навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитка сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона б і не звернула на них уваги, якби вони не почали сперечатися, як правильно написати якесь слово. Обидва помилялися. Їй набридло слухати їхні чвари, вона виглянула у вікно й сказала, як треба.
Один із хлопців не згубився й попросив перевірити всю пояснювальну. Оля вийшла до них, виправила помилки.
— Дякую. Нам пощастило зустріти вас. А як вас звати?
— Оля.
— А я Василь. Ви майбутня вчителька? А ми тут поруч працюємо.
— Краще сказати — вчитель або педагог, — поправила Оля.
Василь їй сподобався. Нагадував ведмедя. Поруч із ним було спокійно й надійно. Коли він зробив їй пропозицію, вона, не роздумуючи, погодилася.
Його матері Оля не сподобалася.
— Що ти з нею робитимеш, книжки читатимеш? Вона ж, мабуть, й варити не вміє. Ох, намучишся ти з нею. Обрав би когось простішого, — бурчала мати, коли Оля пішла.
Мати була недалеко від правди. Оля вміла тільки макарони варити та яєшню смажити. Та й те встигала зіпсувати. Поставить на газ каструлю з макаронами, а сама сяде із книгою. Зачитається, поки не зайде запах горілого.
Зрозуміла мати, що з такою господаркою син з голоду помре, а вона позбуА потім, коли донині темніли дошкілля й калітка, здавалося, що вони все ще шепочуть його ім’я.
