Я — не сиділка
— Оленко, в мене для тебе не найкращі новини, — Дмитро поклав ложку на тарілку, опустив погляд. — З мамою зовсім біда. Їй вже вісімдесят. Вона тепер не справляється сама. Потрібен постійний догляд.
— Я цього й боялася… — Оксана зітхнула, витираючи руки рушником. — А ти з Богданом говорив? Мабуть, треба шукати сидівцю. Ми ж самі не потянемо.
— Говорив. І ми вирішили: сиділка — дорого. Та й страшно чужаку впускати в дім. Краще, якщо доглядатиме хтось із рідних.
— «Ми вирішили»? — насторожилася Оксана. — Ви з братом вже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужака — ні. До того ж, ти ж вдома, можеш звільнитися та приглядати за нею.
У грудях Оксани все обірвалося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?
— Дімо, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не ахти. Та й… ви з Богданом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оксанко, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю квартиру. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Богданом допомагатимемо, ти не лишишся сама.
Вона знала — допомагатимуть ровно настільки, наскільки зручно. А по факту — все ляже на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «за доглядом за родичем». І суворо поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішуємо питання заново. Безстроково я не підписуюся.
— Домовилися. А поки переведемо маму до нас — зручніше буде. Не мотатися ж туди-сюди.
Наступного ранку Марія Іванівна, мати Дмитра, з’явилася на порозі їхньої двокімнатки у київському Броварах. Змарніла, рухалася з труднощами. Принесли візочок, постелили покривало, розклали ліки, занесли тази, подушки, пледи. У квартирі повис запах хлорки й старості.
Дмитро відразу почав командувати:
— Підклади їй валик під спину. Борщ остиг, підігрій. І слідкуй, щоб усі ліки випила — ти тепер за це відповідаєш!
Оксана мовчала, робила все. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби навмисне, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.
Через кілька днів нагрянув Богдан із дружиною — Яриною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися квартирою, ніби музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Оксана стояла в кутку, як тінь.
— Мамо, як тобі тут? Тебе Оксана не ображає? — запитав Богдан.
— Сину, та хто ж за старою бабою доглядати-то захоче? — занила Марія Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні вареників, ні уваги. Усе робить через силу…
Оксана не витримала.
— Вареники будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?
— Оксанко, — тут встряла Ярина, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі важко?
— Ярино, я готую, прасую, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга буде — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А в мене робота! Я не мож— Оксана повернулась до вікна, дивлячись, як за вогнем вечірнього Києва зникає останнє проміння сонця, і зрозуміла, що вперше за довгі роки дихає наповно.
