**Щоденник, 12 червня**
Мені 62 роки, живу в Харкові, і нещодавно трапилася історія, яка розбила мені сердце. Моя донька, Оксана, та її чоловік, Богдан, вирішили, що я зобов’язана присвятити своє життя їхній донечці, моїй онучці Софійці. Я завжди старалася бути доброю бабусею, але тепер моя терпимість добігла кінця. Відмовилася бути безкоштовною нянею—і це викликало бурю обурення. Я не няня і не покоївка, я теж маю право на власне життя!
Коли Оксана народила Софійку, я кинулася допомагати всім, чим могла. Годувала, гуляла, прала дитячі речі, щоб донька трохи відпочила. Розумію, як важко бути молодою матір’ю, хотівa підтримати сім’ю. Але з часом моя допомога стала чимось належним. Оксана з Богданом почали жити так, ніби я їхня служниця. Вони записалися у спортзал, ходили на курси, зустрічалися з друзями, а дитину просто закидували до мене зі словами: «Посиди, у нас справи». Їх зовсім не хвилювало, чи є в мене власні плани. Я на пенсії, і, чорт забирай, я заслужила трохи спокою!
Оксана могла подзвонити серед дня й заявити, що я маю забрати Софійку з садка, бо в неї корпоратив, а Богдан поїхав на рибалку. Сердилася, але все одно їхала—адже не лишати ж дитину одну! Люблю онучку, але ця ситуація почала мене душити. Відчувала себе використаною, ніхто не цікавився моїм часом чи бажаннями.
А сьогодні сталося те, що переповнило чашу. Оксана подзвонила й радісно повідомила, що вони з Богданом їдуть на два тижні до Грузії. Я зраділа, подумала—Софійка поїде з ними на море. Але виявилось, що вони просто залишать її у мене, навіть не поцікавившись моєю думкою! Поставили перед фактом, ніби я зобов’язана підлаштовуватися під їхні витівки. Кров ударила у вісках. Не стрималась і сказала Оксані, що не збираюся бути їхньою нянькою. Мають дитину—хай планують відповідально. Хочете подорожувати? Берите доньку з собою або шукайте інші варіанти!
Запитала, чому вони ухвалили рішення без мене. Відповідь Оксани приголомшила: «Ти ж на пенсії, тобі все одно нічим займатися». Ніби пощочина. Розказала їй, що в мене свої плани: з подругою хочу поїхати до санаторію під Трускавцем, щоб нарешті відпочити. Нехай вирішують із Софійкою самі, я не їхня покоївка!
Розмова закінчилася сваркою. Оксана назвала мене жахливою бабусею, а я ледь стримувала сльози. Вона не розуміє, як боляче чути таке після всього, що я для них зробила. Люблю онуку, але не можу пожертвувати всім своїм життям заради чиїхсь капризів. Я не наймичка—я людина, яка теж має право на щастя. Зараз стою перед вибором: відстояти свої межі чи знову поступитися заради «миру» у сім’ї. Але тепер я знаю точно—так більше тривати не може.
**Життя—це не тільки віддавання, а й право обирати.**
