«Я ніколи не дозволю, щоб моя мама опинилась у будинку для літніх людей!» — тітка з показною рішучістю забрала хвору бабусю до себе, а через три місяці ми дізналися, що вона віддала її до пансіонату для літніх людей.
Я ніколи не забуду той день, як моя тітка Оксана, сестра моєї мами, з театральним пафосом забрала до себе нашу хвору бабусю Надію. Це було справжнє шоу, наповнене гучними словами, звинуваченнями та гіркими сльозами. Скільки ж прикрих фраз ми тоді від неї почули! Вона кричала так, неначе хотіла, щоб кожен сусід у нашому невеликому місті під Житомиром знав, яка вона «праведниця», а які ми «безсердечні».
— Я не дозволю, щоб моя мати тліла в будинку для літніх! У мене є совість, а ви?! — кидала вона в обличчя моїй мамі з такою люттю, що мене досі пробирає холод від тих спогадів.
Її слова звучали, як цитати з якоїсь книжки про сімейні цінності, але за ними ховалася лише злоба і осуд. Вона зображала себе героїнею, а нас — ледь не зрадниками. Проте справа була зовсім не в совісті, а в тому, що бабуся дійсно потребувала серйозної допомоги, яку ми вже не могли дати.
Усе почалося після того, як у бабусі стався інсульт. Її здоров’я впало, наче картяний будиночок: пам’ять почала підводити, вона могла загубитися у власній кімнаті, постійно плакала без причини, а її поведінка стала загадкою. Іноді з цим можна було впоратись, але такі моменти ставали все частішими і небезпечнішими. Одного разу ми повернулися додому і побачили: всі лампи горять, з кранів тече вода, а газова плита увімкнена. Бабуся сиділа в кутку і щось бурмотіла, не усвідомлюючи, що ледь не влаштувала пожежу. На щастя, ми встигли вчасно, інакше трагедії було б не уникнути.
Після чергового візиту до лікаря ми дізналися страшну правду: стан бабусі буде тільки погіршуватися. Ліки могли трохи сповільнити цей жах, але на диво сподіватися не доводилося. Ми усвідомили, що вона більше не може піклуватися про себе, а ми не в змозі бути поруч 24 години на добу. Робота, діти, побут — все це нас не відпускало, і серце розривалося від безсилля.
Після довгих сперечань і сліз ми вирішили шукати гарний будинок для літніх, де про бабусю потурбуються професіонали, де їй буде затишно і безпечно. Ми не збиралися її покидати — ми хотіли дати їй найкраще, що могли знайти у цій ситуації. Але коли про це дізналася тітка Оксана, що жила в сусідньому Рівному, вона примчала до нас, неначе фурія, готова знищити все на своєму шляху.
— Як ви взагалі можете думати про те, щоб віддати рідну матір до пансіонату? У неї є діти, а ви хочете позбавитися від неї, як від старих меблів! — кричала вона, виблискуючи очима.
Її слова різали, наче ножі. А потім вона, не слухаючи наших пояснень, просто забрала бабусю до себе, грюкнувши дверима так, що шибки задрижали. Ми залишилися в тиші, ошелешені її гнівом і власною розгубленістю.
Минуло три місяці. Три довгих місяці, сповнених тривоги за бабусю. І раптом до нас дійшла новина, яка перевернула все з ніг на голову: тітка Оксана віддала бабусю до пансіонату. Так, та сама жінка, яка клялася своєю совістю і звинувачувала нас у бездушності, сама не впоралася. Виявилося, що турбота про хвору стареньку — це не гучні слова, а важка праця, до якої вона була не готова.
Іронія долі боляче вдарила мене, наче розпечене залізо. Хотілося зателефонувати їй і кричати у слухавку: «Де ж тепер твоя нахвалена совість, тітко Оксано? Де твої обіцянки?» Але вона не відповідала на дзвінки. Очевидно, до неї дійшло, що вона перегнула палицю, що її гординя зіграла з нею злий жарт. Та вибачитися чи визнати свою помилку вона не наважилася. Ми залишилися з цим гірким посмаком лицемірства, а бабуся — в чужих стінах, далеко від нас усіх.
