«Я не допущу, щоб моя мати опинилася в будинку для літніх людей!» — тітка з показною рішучістю забрала хвору бабусю до себе, а через три місяці ми дізналися, що вона здала її в пансіонат для старших людей.
Я ніколи не забуду той день, коли моя тітка Оксана, сестра моєї мами, з театральним пафосом забрала до себе нашу хвору бабусю Галину. Це було справжнє шоу, сповнене гучних слів, звинувачень та гірких сліз. Скільки ж образливих фраз ми тоді почули від неї! Вона кричала так, що, здається, її голос розносився по всьому селищу, ніби вона хотіла, щоб кожен сусід у нашому маленькому місті під Києвом знав, яка вона «праведниця», а які ми «безсердечні».
— Я не дозволю, щоб моя мати гнила в будинку для літніх людей! У мене є совість, не те що у вас! — кидала вона в обличчя моїй мамі з такою люттю, що у мене досі мурахи при цих спогадах.
Її слова звучали як цитати з якоїсь книги про сімейні цінності, але за ними ховалася лише злоба і засудження. Вона зображувала себе героїнею, а нас — майже зрадниками. Та справа була зовсім не в совісті, а в тому, що бабуся дійсно потребувала серйозної допомоги, яку ми вже не могли їй дати.
Все почалося після того, як у бабусі стався інсульт. Її здоров’я зруйнувалося, як картковий будиночок: пам’ять підводила, вона могла загубитися в своїй кімнаті, часто плакала без причини, а її поведінка стала загадкою. Іноді це можна було терпіти, але такі моменти стали частішати і ставали небезпечнішими. Якось ми повернулися додому і побачили картину, від якої кров стине у жилах: всі лампи світилися, з кранів текла вода, а газова плита була увімкнена. Бабуся сиділа в кутку і щось бурмотіла, не розуміючи, що ледь не вчинила пожежу. Дякувати Богу, ми встигли вчасно, інакше трагедії було б не уникнути.
Після чергового візиту до лікаря нам сказали страшну правду: стан бабусі буде лише погіршуватися. Ліки могли трохи сповільнити цей кошмар, але на чудо надії не було. Ми усвідомили, що вона більше не може дбати про себе, а ми не в змозі бути поряд 24 години на добу. Робота, діти, побут — все це не відпускало нас, і серце розривалося від безсилля.
Після довгих суперечок і сліз ми вирішили шукати добрий пансіонат для літніх людей, де про бабусю потурбуються професіонали, де їй буде затишно і безпечно. Ми не планували її покинути — ми хотіли дати їй краще, що могли знайти в цій ситуації. Але коли про це дізналася тітка Оксана, що живе в сусідньому Білій Церкві, вона примчала до нас, наче фурія, готова знести все на своєму шляху.
— Як ви взагалі можете думати про те, щоб здати рідну матір в пансіонат? У неї є діти, а ви хочете від неї позбавитися, як від старих меблів! — кричала вона, сяючи очима.
Її слова різали, як ножі. Потім вона, не слухаючи наших пояснень, просто забрала бабусю до себе, грюкнувши дверима так, що скло задзвеніло. Ми залишилися в тиші, заглушені її гнівом і власною розгубленістю.
Минуло три місяці. Три довгих місяці, наповнених тривогою за бабусю. І раптом до нас дійшла новина, яка все перекинула догори дригом: тітка Оксана здала бабусю в будинок для старших людей. Так, та сама жінка, яка клялася своєю совістю і звинувачувала нас у бездушності, сама не впоралася. Виявилося, що турбота про хвору бабусю — це не гучні слова, а важка праця, до якої вона була не готова.
Іронія долі обпекла мене, наче розпечене залізо. Хотілося набрати її номер і закричати в слухавку: «Де ж тепер твоя хвалена совість, тітко Оксано? Де твої обіцянки?» Але вона не відповідала на дзвінки. Мабуть, вона зрозуміла, що перегнула палицю, що її гординя зіграла з нею злий жарт. Але перепросити чи визнати свою помилку у неї не вистачило духу. Ми залишилися з цим гірким післясмаком лицемірства, а бабуся — в чужих стінах, далеко від нас усіх.
