Колись, коли свекруха, Оксана Петрівна, на хвильку вийшла з кухні, мій свекор, Володимир Іванович, обернувся до мене й наказавним тоном промовив: «Марічко, іди підігрій мені ту курку, а то вже холодна!» Я завдала, немов у землю вросла. Невже тепер я офіційно покоївка? Хочете — ідіть самі, мало не думала вигукнути, але замість цього, пестячи кота, що терся біля ніг, відповіла: «Володимире Івановичу, я не прислуга, підігрійте самі». Він подивився на мене, немов на бунтівницю, а я відчула, як усередині все закипіло. Це була не просто курка — це була межа, яку я не збиралася переступати.
Ми з чоловіком, Тарасом, живемо окремо, але щонеділі їдемо до його бабусі й дідуся на вечерю. Оксана Петрівна готує так, що й ковтнути б не встиг, а я завжди радію — побалакати, скуштувати її коронних вареників з вишнями, послухати оповідки. Володимир Іванович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, мов гетьман, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить командувати: то «подай хліб», то «прибери ложки». Та я не звертала уваги — вік, звички, що вже поробиш. Але того разу він перейшов усі межі.
Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з гречаною кашею. Оксана Петрівна, як завжди, метушилася, підкладала нам додатки, а я допомагала їй збирати посуд. Коли вона вийшла у двір, щоб принести узівар, Володимир Іванович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Рудька, що мурчав у мене на колінах, і раптом почула наказ: «Підігрій курку!» Я спочатку подумала, що це мені причулося. Він дивився на мене так, ніби я зобов’язана скочити й бігти до пічки. А я, між іншим, після роботи, втомлена, у своїй святковій спідниці, приїхала в гості, а не найматися кухарити.
Моя відповідь його явно вразила. Він насупився, пробурчав щось на кшталт: «Ото молодь пішла, поваги ніякої». Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а команда, немов я тут у послугах. Оксана Петрівна повернулася, відчула напругу й запитала: «Що трапилось?» Я хотіла розповісти, але Володимир Іванович мене перебив: «Та нічого, Марічка просто не хоче старим допомогти». Допомогти? Невже тепер підігріти курку — подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалашити, і лише сказала: «Оксано Петрівно, я завжди допомагаю, але я не прислуга».
По дорозі додому я розказала Тарасові. Він, як завжди, намагався згладити: «Марічко, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не приймай до серця». Не приймай? Легко йому казати, йому ж не командують! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Володимира Івановича був немов до служниці. Тарас пообіцяв поговорити з батьком, але я знаю, він не любить конфліктів. «Матусі скажу, вона його приборкає», — додав він. Оксана Петрівна, може, й справді поговорить, вона завжди за мене, але я не хочу, щоб через мене в родині була сварка.
От і думаю тепер, як бути. Частина мене хоче наступного разу демонстративно сидіти й не допомагати взагалі — нехай Володимир Іванович сам тручається біля пічки. Але ж це дитячий садок, до того ж Оксану Петрівну ображати не хочеться, вона не винна. Інша частина хоче поговорити з ним по-справжньому: «Володимире Івановичу, я вас поважаю, але я не ваша служниця, давайте ставитись з повагою». Та боюся, він сприйме це як зухвалість, і почнеться лайка. Моя подруга, коли я їй поскаржилася, порадила: «Марічко, просто жартуй у відповідь, скажи, що пічка його краще знає». Жартувати? Може, і справді, дотепність порядає, але поки що я ще занадто сердита.
Згадується мені, як колись Володимир Іванович був лагіднішим. Коли ми з Тарасом тільки одружилися, він хвалив мої салати, розповідав жарти про свою молодість. А тепер немов вирішив, що я маю бігати навприсядки, як Оксана Петрівна. Але я не вона! У мене своя робота, свої справи, і я приїжджаю до них як гостя, а не як прислуга. Я люблю їхню родину, але не збираюся терпіти накази. Може, це вік, може, звичка, але я не дозволю себе принижувати — навіть заради миру в хаті.
Поки що вирішила бути ввічливою, але твердою. Наступного разу, якщо Володимир Іванович знову почне командувати, я лише посміхнусь і скажу: «Пічка в кутку, чекає на вас». А якщо серйозно — поговорю з Оксаною Петрівною, вона зрозуміє. Сварки мені не потрібні, але й мовчати не буду. Ця хата — їхня, але я — не їхня власність. І курку свою нехай гріє сам, а я краще Рудька поспі́лкую. Він, до речі, єдиний, хто на твоїй кухні мене розуміє.
