Не дуже й хочеться, але я збираю речі та їду з сином Данилом до моєї мами, Іванни Степанівни. А все тому, що вчора, поки я гуляла з дитиною, мій чоловік Василь, бачте, вирішив показати свою щедрість і пустив до нашої кімнати родичів — двоюрідну сестру Ганну з чоловіком Тарасом та їх двома дітьми, Оленкою й Івасиком. І найобурніше: навіть не подумав із мною порадитись! Просто сказав: “Ти з Данилом можете пожити у твоєї мами, там місця вистачить”. Я досі в шоці від такої зухвалості. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю складати валізи й поступитись місцем стороннім людям? Оце вже занадто.
Почалося з того, що я повернулася додому з прогулячкою з Данилом. Він, як завжди, стомився, нудив, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати й сама випити чаю в тиші. Заходжу в хату, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Василем і Данилом спимо, вже влаштувались Ганна з Тарасом. Їхні діти, Оленка й Івасик, носяться по кімнаті, розкидаючи іграшки, а мої речі — книжки, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в куточку, начебто я тут більше й не живу. Стою, немов грім мене вдарив, і питаю Василя: “Що це таке?” А він з таким спокоєм, ніби про зливу обговорює: “Ганна з родиною приїхали, їм де зупинитися нема. Подумав, ви з Данилом можете до Іванни Степанівни поїхати, там воно ж просторо”.
Я ледже не задихнулася від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Василем разом платили за цю оселю, обставляли її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, бо його родичам захотілося пожити у місті? По-друге, чому він навіть не спитав мене? Могла б, може, і погодитись допомогти, але хоча б обговорили, як це влаштувати. А так — просто поставив перед фактом. Ганна, до речі, навіть не вибачилась. Лише посміхнулась та й каже: “Оленко, не переймайся, ми ненадовго, кілька днів лишень!” Кілька днів? Та я й однієї доби не хочу, щоб мої речі чужі руки торкались!
Тарас, чоловік Ганни, взагалі мовчить, ніби й не було. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої глечика й киває, коли Ганна щось каже. А їхні діти — це окрема історія. Оленка, якій років шість, вже розлила сік на наш килим, а Івасик, чотирирічний, вирішив, що моя шафа — гарне місце для хованки. Я натякала, що це не гостинний двір, але Ганна лише відмахувалась: “Ой, дітки ж, що з них узяти!” Ну звісно, а прибирати за ними, мабуть, мені.
Я намагалася поговорити з Василем наодинці. Казала, що мені боляче, що він ухвалив таке рішення за моєю спиною. Пояснила, що Данилові потрібен затишок, свій куточок, своє ліжечко. А возити трирічну дитину до мами, де він спатиме на розкладці, — це не вихід. Але Василь лише знижАле Василь лише знизько підвів плечі: “Ти завжди все ускладнюєш, Олю, та ж родина, треба допомагати”, і тоді я чітко усвідомила, що нічого не зміниться, доки я сама не наважуся змінити все.
