– Я не хочу бути мамою! Я хочу гуляти з дому! – сказала мені моя донька. Моя донька завагітніла у 15 років та довго приховувала це. Ми з чоловіком дізналися, коли вона вже була на п’ятому місяці. Про аборт навіть не йшлося. Ми так і не дізналися, хто батько дитини: донька розповіла, що спілкувалася з хлопцем лише три місяці, потім розлучилися, і вона не знала навіть скільки йому років. Може 17, може 18, можливо 19 — так відповідала. Звістка сильно нас шокувала, ми розуміли, що буде важко усім. Але донька весь час казала, що хоче цього малюка і буде мамою, хоча ще не усвідомлювала, що це таке насправді. Через чотири місяці вона народила чудового здорового хлопчика. Пологи були складними, а відновлювалася вона чотири місяці. Без моєї допомоги не впоралась би — я залишила роботу і цілком присвятила себе доньці та внукові. Проте коли вона оговталась, до дитини навіть наближатись не хотіла: вночі спала, вдень не займалась сином. Я говорила, просила, пояснювала і навіть сварилася з донькою через це. І тоді почула: – Бачу, ти його любиш. То й усинови його! Я буду йому сестрою. Я не хочу бути мамою. Хочу гуляти з подругами, ходити на дискотеки, веселитися! Я думала, у дочці післяродова депресія, але з’ясувалося — це просто відсутність любові до власної дитини. Врешті ми з чоловіком оформили опіку над внуком. Донька стала некерованою — ночами йшла з дому, поверталася на ранок, ні на кого не зважала. Так тривало кілька років. Здавалося, вже нічого не зміниться. Аж раптом за два роки онук зріс, навчився ходити, говорити, став веселим хлопчиком. Він радів, коли донька поверталася додому: обіймав, розповідав щось. І сталося диво — серце доньки відтануло, вона стала чудовою мамою, весь вільний час проводила із сином, обіймала його, цілувала. Часто каже: — Яка я щаслива, що маю сина! Це найдорожче в моєму житті! Я нікому його не віддам! Ми з чоловіком нарешті відчули спокій у родині — і дуже щасливі.

Я не хочу бути мамою! Я хочу жити своїм життям! сказала мені моя дочка.

Моя донечка, Соломія, завагітніла у пятнадцять. Довгий час вона приховувала це від нас. Ми з чоловіком, Олегом, дізналися вже на пятому місяці. Звісно, питання про переривання вагітності навіть не обговорювалося.

Ми так і не дізналися, хто батько дитини. Соломія лишень сказала, що зустрічалася з хлопцем три місяці, а потім розійшлася, і навіть не могла точно пригадати, скільки йому було років:
Може 17, може 18… ну, може й 19, відповідала вона.

Звістка про вагітність доньки приголомшила нас. Ми розуміли, наскільки це буде важко для неї і для всієї нашої родини. При цьому Соломія постійно повторювала, як сильно хоче дитину, що мріє стати мамою. Я знала, що вона не до кінця усвідомлює, що це означає.

Через чотири місяці Соломія народила чудового хлопчика міцного, здорового. Проте пологи були дуже тяжкими, вона ще чотири місяці відновлювалась. Самотужки вона б не впоралась, тому я залишила роботу і цілковито присвятила себе доньці та онукові.

Коли Соломія відновилася, вона не хотіла навіть підходити до дитини. Вночі спала, вдень відмовлялась допомагати. Я старалася, як могла: вмовляла, пояснювала й навіть сперечалася з нею, але марно. І тут вона якось кинула мені:
Бачу, що ти його любиш. То й усинови його! Я буду йому сестрою. Я не хочу бути мамою, хочу гуляти з подругами, ходити на вечірки, відриватися! Я хочу жити!

Я думала, може, у Соломії післяпологова депресія, але ні вона просто не відчувала любові до своєї дитини.
У результаті ми з Олегом оформили опікунство над онуком. Соломія стала віддалятися від нас: не слухала жодних розмов, вночі кудись йшла, поверталася під ранок. Сином зовсім не цікавилася.

Так ми прожили кілька років. Здавалось, усе так і залишиться. Малий ріс, ставав розумнішим, все частіше радував нас посмішкою. За два роки він дуже змінився: підріс, навчився ходити, говорити. Він був дуже життєрадісний та усміхнений хлопчик.

Він завжди дуже радів, коли Соломія поверталася додому: біг до неї, обіймав, розповідав щось. І з часом серце моєї доньки розтопилося: вона стала справжньою турботливою мамою. Тепер весь вільний час Соломія проводить із сином, постійно обіймає й цілує його. Часто каже:
Яка я щаслива, що маю сина! Це найцінніше, що є у моєму житті! Я нікому його не віддам!

Ми з Олегом нарешті відчули в домі спокій і щастя.