Я не хочу опинитися на старість самотньою та непотрібною.
Мій син одружився десять років тому. Відтоді він з дружиною та донькою тісняться в однокімнатній хрущовці. Сім років тому Андрій купив ділянку й почав повільно будувати дім. Спочатку була довга тиша. За рік поставили паркан та залили фундамент. Потім знову мовчання — не було грошей. І так усе йшло роками: важко, повільно, але він копив на матеріали, не здавався.
За ці роки вони звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий будинок, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж житимеш з нами, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися в будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну квартиру на однушку, а різницю в ціні пустили на дім. Але тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на розмову про будівництво. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка буде проводка… Я слухаю, а в серці важко. Жодного слова про моє здоров’я, жодної уваги до мого самопочуття — лише стіни, труби, горище.
І ось одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали розповідати, як ми заживемо разом. Але я дивилася на невістку й розуміла — жити з нею під одним дахом я не хочу. Вона мене терпіти не може, а я ледве стримуюся, щоб не сказати зайвого.
Та серце болить за сина. Він старається, б’ється. Збудує він цей дім ще за десять років, якщо не допомогти. Я дійсно хочу полегшити йому життя. Але я спитала найважливіше:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, завжди готова з «геніальними» ідеями, випалила:
— У вас же є дача, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Дача є. Але це дерев’яна халупка, якій уже з сорок років. Без опалення Так, влітку можна на день приїхати, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як узимку там жити? Дрова колоти? До туалету крізь замети ходити? В мене вже ноги не слухаються, тиск скаче. Я туди боюся їхати сама, а вони пропонуть мені там ЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Там же холодно, туалет надворі, ні опалення, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть і нічого, не вмирають.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них, поки дім добудують, не сказали, що будуть поряд. Лише: «Продавай квартиру — будування стоїть!»
А нещодавно я ще й почула, як невістка по телефону з матір’ю обговорювала:
— Її б до сусіда перевезти, нехай живуть удвох. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене підкосилося від цих слів. Ось так от. Вже й долю мою вирішили. А я-то думала, що хоч кімната в домі буде. А вони — до сусіда, а ключі від квартири в руки…
Я ходжу до Василя, до сусіда. Він удівець, живе один. Ми розмовляємо, п’ємо чай, згадуємо молодість. Але жити з ним?! Та ще й не за своєю волею? Це принизливо.
Я сиджу й думаю: може, таки продати квартиру? Гроші вкинути в дім, синові допомогти. А раптом він потім і справді виділить мені куточок? А раптом буде добрим до мене?
Але потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І на мене нападає страх: а раптом потім виженуть? А раптом знову запропонують дачу й скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпорадною бабусею, яку ганяють з кута в кут. Не хочу вмирати в холодній дачі під ковдрою, поряд зі щурами. І точно не хочу бути тягарем для сина та його дружини.
Я просто хочу спокійну старість у своїй оселі. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно закрити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.
