Тітонько Оксано, допоможіть мені, будь ласка, з математикою, тихенько попросив Остап, сподіваючись, що бодай цього разу подруга батька йому не відмовить. У мене завтра контрольна, а татко до вечора на роботі.
Дитино, у мене часу зовсім обмаль, навіть не піднімаючи очей від ноутбука відповіла молода жінка. До весілля залишилось лише два тижні, ще стільки всього невирішеного. Ти ж хочеш, щоб у нас із твоїм татом було справжнє українське весілля, незабутнє?
Авжеж, розгублено відповів він і з сумом поплентався до своєї кімнати. Оксана йому геть не подобалась, але бачив, як тато щасливий поруч із нею. Заради нього можна й потерпіти.
Мати хлопця важко занедужала, і вже не змогла дбати про сина як раніше.
Вісім років не час споглядати, як рідна мама згасає, з цими словами Ярослав, батько Остапа, забрав хлопчика до себе. Його наречена сприйняла це без особливого захоплення, проте промовчала. Сваритися перед весіллям здалося їй недоречно.
Оксана всіляко вдавала турботливу та розуміючу, шкодувала хлопця але лише при Ярославові. Щойно він ішов працювати до міської ради, дитина залишалася для неї невидимкою. Чужа кров їй була не потрібна.
За кілька днів до весілля у Ярослава зламався компютер, і він скористався ноутбуком Оксани, щоби надіслати важливого листа. Та чомусь рука потягнулася й до перегляду історії браузера.
З обличчя Ярослава швидко спала усмішка. Грюкнувши кришкою, він розгнівано попрямував до зали, де його майбутня дружина переглядала якісь ток-шоу з Києва.
Що це за дурні думки про інтернат для мого сина? ледве стримуючи гнів, запитав він.
Про що ти? насупилась Оксана. Ти ж обіцяв лише листа відправити. А таких справ натворив Хіба не соромно в чужому компютері нишпорити?
Я все ж чекаю відповіді на питання, не звернувши увагу на дорікання, відказав Ярослав. Хто дав тобі право вирішувати долю моєї кровинки?
Ось-ось, саме чужа! нервово кинула Оксана, жбурнувши пульт від телевізора. У нас і свої діти будуть, спільні. А Остап нам заважатиме. Він і так погано вчиться з трійки на двійку. Який же він приклад дасть?
У дитини такий стрес! Мати при смерті, ще й довколишнє життя обірвали. Йому важко, а ти замість допомоги мрієш від нього позбутися, подроби планів, Ярослав не міг стримати себе, голос лунав на всю квартиру. Добре, що Остап саме тоді був у школі.
Не підвищуй на мене голос! роздратовано перепитала Оксана. Я не зобовязана виховувати твою дитину. У нього ж є бабуся Віра, нехай і забирає якщо мій варіант не влаштовує.
І коли ти думала розповісти мені про свій геніальний задум? навіть не думав заспокоюватися Ярослав. Через тиждень по весіллю? Може, в місяць?
Через два дні. Нащо відкладати? У мене знайома працює в службі у справах дітей, допоможе оформити всі папери хутко. Остапу там буде краще.
Запамятай: я ніколи не віддам сина. Він для мене дорожчий за все, несподівано тихо заявив Ярослав.
А я ж? кинулась до нього Оксана. Ти мене не цінуєш? Не любиш? Ну й нехай: я не хочу, щоб твій син жив із нами після весілля. Або я, або він.
Син. Без найменшого сумніву відповів чоловік. Дружину ще знайду, а син у мене один-єдиний.
Дружину знайдеш? Та хто ж на тебе подивиться, окрім мене? дрижала Оксана від люті. Думаєш, інша твого малого візьме, як рідного? Не сміши чужі діти нікому не потрібні!
У тебе є година, щоб зібрати речі і піти з квартири. Подарунки теж забирай, не жаль. Ярослав накинув куртку, взяв ключі й на порозі тихо додав: Я не хочу тебе більше бачити. Не мрій, що я був у захваті я просто шукав нову маму для Остапа, от і все.
Ярославе, а весілля? розгубилась Оксана, не очікуючи такого повороту. Бувши впевненою, що чоловік проситиме пробачення, вона аж заціпеніла.
Не зрозуміла? знизав плечима чоловік. Весілля не буде. Я вже обрав і не тебе. Збирай свої речі. Якщо повернуся, а ти тут церемонитися не буду.
За дверима гримнула тиша. Оксана важко опустилась на диван і не знала, куди далі діватися. Квартиру у Львові вона вже встигла приписати собі, й зовсім не хотіла залишати її.
Задзвонив телефон. Вона стрімко підхопилася може, Ярослав передумав? Але ні. На порозі стояв хлопчина-курєр.
Вам посилка. Розпишіться тут, будь ласка, весело промовив він.
Оксана так злісно тиснула ручкою, що та ледь не зламалася. Курєр дивно на неї подивився й поспішив піти.
У коробці помпезне, дороге весільне плаття. Вишукане. Оксана з люті жбурнула його на підлогу, потопталась білими черевиками, перетворюючи на ніщо.
Хапаючи телефон і набираючи подругу Соломію, жінка витягла валізу з комори.
Що трапилось? сонний голос почувся з трубки. Знову не даєш нікому виспатися? Весілля з’їло нерви?
Весілля не буде! прохрипіла Оксана, увімкнувши гучний зв’язок. Я речі збираю. Забереш мене?
Що сталося? Він тебе образив? голос Соломії різко змінився.
Ще й як образив! Оксана швидко переказала все, що відбулося. Довго мовчання.
Ти що, серйозно хотіла від малого позбавитись?
Звісно, для чого він мені? Своїх народила б
Знаєш, нарешті відповіла Соломія, я тебе не розумію. І не хочу розуміти. Ніколи не думала, що ти на таке здатна.
Та мені байдуже, що ти думаєш, лютувала Оксана, ледве закривши валізу. Приїдеш?
Ні, відрізала подруга. Шукай когось іншого.
Та й гаразд, таксі все одно замовлю
***********************************************
Ярослав забрав сина зі школи. Пішли разом до Стрийського парку годувати лебедів. Остап щасливо світився поруч із татом, однак усе ж похнюплено запитав:
А ти не маєш допомагати тітці Оксані з весіллям? примовк, чекаючи відповіді. Зараз тато скаже: «Маю», і вони повернуться додому
Ні, спокійно відповів Ярослав, чим неабияк здивував сина. Весілля не буде. Ти ж не сильно засмутишся, якщо Оксана не житиме з нами? насторожився він. Кидаючи наречену, чоловік не подумав, як це сприйме Остап.
Зовсім не засмучусь, зраділо засяяли дитячі очі. Вона і так мене не любила, тату. Я їй був чужий.
Ну нічого, Ярослав міцно обійняв хлопчину. Ще поживемо вдвох. А потім доля обовязково приведе до нас жінку, яка полюбить тебе як рідногоВони ще трохи постояли під крислатим каштаном, спостерігаючи, як лебеді спокійно ковзають сріблом по воді. Холодний вітерець розвівав волосся Остапа, але він не помічав ні холоду, ні втоми тільки тепло татового плеча поруч.
Тату, озвався малий, несміливо дивлячись на батька, а ми колись підемо вдвох на футбольний матч, як тоді, у перший клас?
Ярослав посміхнувся ті спогади гріли його душу не менше, ніж сина.
Ще й не раз підемо, обіцяю, відповів він і підморгнув. Тепер у нас попереду стільки пригод, Остапчику, ми незламна команда.
Хлопець випростався, впевнено взяв батькову руку.
Лебеді кружляли довкола, у парку пахло свіжою випічкою та надією. І раптом стало ясно: навіть попри біль, втрати, чужі образи новий початок можливий. Удвох, крок за кроком. Доки поряд той, хто тебе справді любить.
Остап посміхнувся і притулився до тата. І більше вони не озиралися назад.
