Я не хочу опинитися на старість самотньою та нікому непотрібною.
Мій син одружився десять років тому. З того часу він із дружиною та донечкою тивчаться у маленькій однокімнатній хрущовці. Сім років тому Дмитро купив ділянку й почав помалу будувати будинок. Спочатку була довга мовчанка. Через рік звели паркан та залили фундамент. Потім знову тиша — грошей не було. Так і йшло весь цей час: повільно, важко, але він відкладав на матеріали, не здавався.
За усі ці роки вони звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий дім, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж житимеш з нами, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися у будівництво, вони навіть змінили двокімнатну квартиру на однокімнатну, а різницю в ціні вклали у дім. Та тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на обговорення будівництва. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, якою буде проводка… Слухаю їх, а в мене серце не на місці. Ні слова про моє здоров’я, ні цікавості до мого самопочуття — лише стіни, труби, горище.
І от одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали розмальовувати, як ми заживемо разом. Лише я дивилася на невістку й розуміла — жити з нею під одною дахом я не хочу. Вона мене не терпить, а я ледве стримуюся, щоб не сказати зайвого.
Але серце болить за сина. Адже він старається, б’ється. Побудує він цей дім за десять років, якщо не допомогти. Я й справді хочу полегшити йому життя. Але я запитала найголовніше:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, як завжди з «геніальними» ідеями, видала:
— У вас же є дача, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Дача справді є. Але це дерев’яна хатина, якій років сорок. Без опалення. Так, влітку можна на день приїхати, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як жити взимку? Дрова рубати? До туалету по заметах ходити? У мене вже ноги підводять, тиск скаче. Мені страшно чхати туди самостійно, а вони пропонують мені там ЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Там же холодно, туалет на вулиці, ні опалення, ні зручностей.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не помирають.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них до кінця будівництва, не сказали, що поруч будуть. Лише: «Продавай квартиру — стройка стоїть!»
А тут ще нещодавно я почула, як невістка по телефону з матір’ю обговорювала:
— Її б до сусіда перевезти, нехай живуть удвох. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене ноги підкошилися. Отак от. Вже й мою долю вирішили. А я ж думала, що хоч кімната в будинку буде. А вони — до сусіда, і ключі від квартири до рук…
Я ходжу до Аркадія, до сусіда. Він удовець, живе один. Ми бесідуємо, п’ємо чай, згадуємо молодість. Але жити з ним?! Та ще й не за своєю волею? Це принизливо.
Я сиджу й думаю: може, все ж таки продати квартиру? Вкласти гроші в будинок, допомогти синові. А раптом він потім і справді виділить мені куточок? А раптом буде добрим до мене?
Але потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І страх підступає: а якщо потім виженуть? А якщо знову запропонують дачу й скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпорадною старухою, яку перекидають з кута в кут. Я не хочу помирати в холодній дачі під ковдрою з пацюками. І точно не хочу бути тягарем для сина та його дружини.
Я просто хочу старість у спокої. У своєму домі. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно заплющити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.
