Вона вже місяць на межі. Образи, лють, самотність. Замкнулася у собі після того, як її покинув коханець. Адже вона так вірила в «щастя», що цього разу все буде справжнім.
Мені 26, а її звуть Ганна, їй 44. Біологічно — вона моя мати. Але насправді ми чужі. Вона вийшла заміж за мого батька у дев’ятнадцять. Через рік з’явилася я — «небажана дитина», як вона потім не раз повторювала. Розлучилися вони відразу після мого народження, і з тих пір батька вона називала лише «дармоїдом» і «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» вже більш як двадцять років живе з другою дружиною. В нього власний бізнес, великий котедж під Львовом, дві квартири та будинок на Буковині. Він подарував мені житло на весілля, де ми зараз з чоловіком і живемо.
Мене вирощувала бабуся — батькова мати. Потім батько забрав мене до себе. І знаєте, я ніколи не почувалася там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона справжня мама. А Ганну я з дитинства називала ім’ям. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли Ганна взяла мене до Карпат — «відпочити, як мати з донькою». Я тоді зраділа і сказала: «Мамо, можна до річки?» І у відповідь пролунав крик на весь готель:
— Ніколи не називай мене мамою! Ти мене старішою робиш! Кажи Ганна, ти зрозуміла?
Зрозуміла. І з тих пір більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили чоловіки, салони, вечірки. А я залишалася з бабусею. Потім — із батьком і його новою родиною. І слава Богу.
У Ганни за ці роки було п’ять чоловіків. Між ними — нескінченні коханці, гулянки, фальшиві посмішки, нарощені вії. Вона працювала в престижному салоні на Подолі. Коляла собі все, що можна: ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на три роки. Хлопець на ім’я Андрійко. Худий, з татуюваннями, працював барменом у кальянній.
— Донечко, познайомся. Це Андрійко. Ми одружуємось. У нас серйозні стосунки, — промовила вона, сяючи, як дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видихнула:
— Ганно… Я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.
Андрійко метушився, розливав шампанське, вигукував «ура!», а матір посіріла. Мовчки встала, схопила сумку й, грюкнувши дверима, пішла у невідомому напрямку.
Минув тиждень. Вона з’явилася раптово — у сльозах, з перекривленим обличчям:
— Через тебе! Він мене кинув! Ти все зіпсувала своїм «бабуся»! Я не збираюся старіти! Мені ще всього 37! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу тягнеш своїми дітьми!
Я не вірила вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останню фразу, яка, здавалося, спалила рештки почуттів:
— У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі й дідуся. Вони обняли, заплакали від радості. Вже обговорювали, як назвемо маля, хто буде гуляти з коляскою, хто в’язати панчішки. Саме вони — моя опора, мій тил, моє справжнє.
А Ганна? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться у тиші — у порожній квартирі, у чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де відображення вже давно немає. І тоді, можливо, зрозуміє, кого насправді втратила…
