Сьогодні знов серце стискається записую ці рядки, щоб не забути, як усе було.
Мені чотирнадцять. Інколи здається, що весь світ налаштований проти мене. Може, я справді не такий, як усі, але вони ж і не пробували зрозуміти.
Щойно йшов повз наш облуплений багатоповерховий будинок на Оболоні, як тітка Галина з третього поверху зашипіла, переходячи подвіря навхрест:
Богдана сама виховує, от і виріс невдача!
Я відвертався, ховав руки в кишені старих порваних джинсів, робив вигляд, що нічого не чую. А насправді кожне слово болить.
Мама постійно на роботі сьогодні знов до вечора затримається. На кухні лежить записка: «Плов у холодильнику, розігрій». А довкола нікого. Безперервна тиша.
Щойно повертався зі школи, де вчителі влаштували чергову мораль про мою поведінку. Нібито я не для всіх як тягар. Насправді пробував усе переосмислити, але що з того?
Коли проходив повз смітники біля підїзду, мене окликнув сусід, дядько Сергій з першого поверху:
Андрію, бачив тут кульгавого пса? Треба його прогнати ще захворіє хто!
Зупинився, приглядівся.
Біля баків лежав собака, не цуценя, а вже дорослий рудий із білими плямами. Очі розумні і такі сумні, аж серце стискається. Лежить, не ворушиться, лише махає хвостом, коли я наближаюсь.
Хтось вижене його чи ні? додала тітка Галина, закочуючи очі. Видно, хворий, біду приносить!
Я присів на корточки, наблизився. У Рудого була рвана рана на задній лапі, вже засохла кров, але вигляд страшний.
Чого застив? кипів дядько Сергій. Візьми гілку та вижени його, поки не пізно!
Усередині мене щось перевернулося.
Не чіпайте! несподівано для себе крикнув я, закриваючи пса собою. Він нікому не заважає!
Ага, ще й захисник знайшовся, пирхнув сусід.
І буду захищати! тихо додав я, простягаючи руку до пса. Рудий обнюхав пальці й лизнув їх так ніжно, ніби ми давно знайомі.
Вперше за тривалий час я відчув хтось мені довіряє. Хтось бачить у мені людину.
Пішли додому, прошепотів я Рудому. Пішли я тобі допоможу.
Вдома дав йому місце в кутку, на старій зимовій куртці, яку мама ще з Харкова привезла. Мама десь до ночі, тож ніхто не розсердиться і не вижене «брудного пса».
Розглянув рану. Зовсім недобре. Заліз у Гугл, читав про першу допомогу для пса слова складні, але я старався не пропустити жодної інструкції.
Промити перекисом водню, потім обережно по краях йодом, шепотів собі під ніс, перевіряючи домашню аптечку. Головне, щоб не боляче.
Рудий лежав тихо, довірливо простягав мені лапу. Дивився на мене, наче розумів допоможу.
Як тебе звати? запитав, перевязуючи лапу. Нехай будеш Зорян. Зоряний колір, ніби маленьке сонце.
Пес гавкнув, погодившись із моїм вибором.
Увечері мама прийшла втомлена, але мовчки оглянула Зоряна, притисла бинт.
Сам перевязував? невпевнено сказала вона.
Сам. З інтернету навчився.
Чим погодуєш?
Придумаю щось.
Мама довго дивилася на мене, а потім на пса, який обережно лизнув їй руку.
Завтра ведемо до ветеринара, вирішила. Імя вже дав?
Зорян, посміхнувся я.
Вперше за стільки часу між нами не було холодної стіни непорозуміння.
Ранком прокинувся раніше, ніж завжди. Зорян спробував підвестися, поскавчав, але я заспокоїв:
Полеж, зараз принесу водички.
Корму для собак вдома не було. Віддав останню котлету, до якої так тягнувся сам. Розмочив хліб у молоці, потроху годував його з руки. Зорян їв повільно, але з апетитом. Напевно, все життя чекав такого ранку.
У школі я був як не свій навіть зауваження вчителів не переймав. Думав тільки: чи не болить лапа у Зоряна, чи не сумує він.
Андрію, ти сьогодні ніби інший, здивувалася класна керівниця.
Я тільки посміхнувся у відповідь. Не хотів, щоб глузували.
Після уроків летів додому, не зважав на погляди сусідів. Зорян зустрічав радісним гавкотом, вже міг стояти на трьох лапах.
Підемо на двір? Але повільно, щоб лапу не зламати, міцно тримав за мотузяний повідець.
На дворі почався справжній спектакль. Тітка Галина, помітивши нас, мало не проковтнула жменю насіння:
То ти справді його додому взяв?! Андрію, ти зовсім з глузду зїхав!?
А що? спокійно відповів я. Лікую, він швидко поправиться.
Ти що, мамині гроші крадеш? підлетіла сусідка.
Я стиснув зуби, але не відповів грубо. Зорян пригорнувся до моєї ноги, мовчки підтримував мене.
Не беру витрачаю те, що сам відкладав зі сніданків у школі, сказав спокійно.
Дядько Сергій хитнув головою:
Бачиш, собака це велика відповідальність. Їжу, ліки, прогулянки щодня. Не забувай!
Відтоді кожен ранок у мене розпочинався із прогулянки. Зорян швидко одужував, навчився бігати, хоч і трохи накульгував. Я подовгу терпляче показував команди:
Сидіти! Дай лапу! Молодець!
Сусіди дивилися здалеку одні посміхалися, а інші хитали головою. Мені вже було байдуже, я бачив лише вірні очі мого друга.
Я змінився. Став менше різкий у відповідях, почав прибирати у квартирі, навіть навчання пішло краще. Зявилася мета це тільки початок
А потім, через три тижні, сталося те, чого найбільше боявся.
Йшов із Зоряном увечері додому, коли між гаражами вискочила зграя бродячих собак пятеро, може шість, злими очима, мов попелище. Ватажок чорний здоровенний пес показав ікла, рушив на нас.
Зорян притиснувся до моєї спини, трясся, адже лапа все ще боліла. А ті відчули ми слабкі.
Назад! кричав я, розмахуючи мотузкою. Ідіть геть!
Але зграя не відступила. Чорний пес гарчав, готуючись до нападу.
Андрійку! почулося з вікна зверху це тітка Галина. Тікай, кидай собаку і біжи!
Позаду миготіли ще сусіди.
Не геройствуй! кричав дядько Сергій. Все одно кульгавий не втече!
Я глянув на Зоряна. Він сидів біля ноги, тремтів, але не тік. Готовий бути поруч.
Чорний кинувся першим. Я підняв руки, але зуби впялись у плече куртка розірвалась, кров зявилася.
А Зорян мій маленький герой незважаючи на біль, кинувся обороняти мене. Вискочив, учепився у лапу ватажка.
Почалася бійка. Я бився рукам, ногами, захищав Зоряна, отримував укуси й подряпини, але не поступався.
Господи, що діється! зверху тітка Галина схарапудилась. Сергію, щось зроби!
Сергій мчав сходами, хапав палицю чи металеву трубу.
Тримайся, хлопче! Зараз, зараз!
Я вже падав, коли почув знайомий голос.
Ану з дороги!
Мама вилетіла з підїзду, в руках відро окропила собак водою. Зграя відскочила, скавучала.
Сергію, допомагай! гукнула вона.
Сусід підбіг з палицею, ще двоє з нашого підїзду кинулись навперейми. Собаки, побачивши переверт, порозбігалися.
Я лежав на асфальті, тиснучи до грудей Зоряна обидва в крові, обидва трясемся. Але живі, цілий.
Сину, мама присіла поруч, оглядала рани. Лякаєш мене!..
Я не міг його залишити, мамо, прошепотів я. Не міг, ти розумієш?
Тепер розумію, сказала вона тихо.
Тітка Галина підійшла, дивилася на мене інакше наче вперше побачила.
Ти ж міг загинути через якогось собаку
Не «через собаку», перебив її Сергій. Заради друга. Різниця є, Галино Іванівно!
Сусідка кивнула, а по щоках сльози.
Ходімо додому, сказала мама. Треба обробити рани і Зоряна теж.
Я ледве підвівся, взяв друга на руки. Він жалібно скавулів, але радився, що разом.
Зачекайте, зупинив нас Сергій. Завтра поведете до ветеринара?
Обовязково.
Я відвезу вас машиною. І за лікування заплачу пес таки герой.
Я здивувався цій щирості.
Дякую, дядьку Сергію, але я сам.
Не сперечайся. Віддаси потім, коли заробиш. А зараз він плеснув мене по плечу. Ми всі пишаємось тобою.
Сусіди мовчали, підтакували.
Минув місяць Жовтень, сірий вечір. Я повертаюсь із ветклініки, де тепер допомагаю волонтерам на вихідних. Зорян бігає поруч, лапа зажила майже не шкутильгає.
Андрію! кличе тітка Галина. Стій!
Я, вже звик, що вона лаятиме, але побачив: простягає сумку з кормом.
Це твоєму Зоряну. Хороший, якісний. Ти про нього добре дбаєш.
Дякую, тітко Галино! Але у нас є корм підробляю у клініці. Лікарка Катерина Михайлівна платить.
Все одно бери, ще знадобиться.
Вдома на кухні пахне борщем. Мама посміхається:
Як у клініці? Катерина Михайлівна хвалить?
Каже, що маю уважні руки, і терпіння вистачає. Може, ветеринаром стану. Думаю про це серйозно.
А як з домашніми завданнями?
Все гаразд. Навіть Іван Степанович із фізики хвалить каже, що уважний.
Мама киває. За місяць я змінився не грублю, допомагаю, вітаюсь із сусідами. А головне у мене зявилась мрія.
Знаєш задумливо каже мама. Завтра Сергій прийде, запропонує підробіток. Його приятель має розплідник потрібен помічник.
Я аж засвітився:
Справді? А Зоряна можна брати з собою?
Думаю, так. Він тепер майже службовий собака!
Увечері ми з Зоряном сиділи у дворі, тренували команду «охороняти». Він старанний, мружиться на мене, чекає похвали.
Сергій присів на лавку:
Завтра точно поїдеш у розплідник?
Звісно, з Зоряном.
То рано лягай! День буде важкий.
Коли він пішов, ми ще трохи посиділи Зорян поклав морду мені на коліна, зітхнув спокійно.
Я знайшов друга, і тепер точно знаю більше ніколи не буду самотнім.
