Мені, Микиті, чотирнадцяти років, і весь світ ніби проти мене. Точніше нікому не хочеться мене розуміти.
Ой, знову той розбійник! бурмоче тітка Одарка з третього підїзду, промчуючись до іншого краю двору. Одна мати всюди працює. Ось і підсумок!
Я йду повз, засунувши руки в кишені підпорізаних джинсів, і вдаю, що не чую. Хоча чув.
Мати працює допізна, знову. На кухонному столі листок: «Котлети в холодильнику, розігрій». Тиша. Завжди тиша.
Сьогодні я йшов зі школи, де вчителі знову «проводили бесіду» про мою поведінку. Я не розумію, чому став проблемою для всіх. Я розумію. І що з того?
Гей, хлопче! окликає дядко Вітя, сусід з першого поверху. Бачив тут кульгавого собаку? Треба його прогнати.
Я зупиняюсь і придивляюся.
Біля сміттєвих контейнерів лежить собака. Не цуценя дорослий рудий пес з білими плямами. Стоїть, ніби вартує, лише очі стежать за людьми. Розумні, сумні очі.
Хтось живо його розвяже! підказує тітка Одарка. Хворий, напевно!
Підійшов ближче. Пес не рухається, лише слабко виляв хвостом. На задній лапі рвана рана, вкрита коричневим кровяним корочком.
Чого стоїш? різко сказав дядко Вітя. Візьми палицю, вигоняй!
Тоді щось у мене розірвалося.
Хочеш торкнутись? вигукую, хапаю за собаку. Він нікому нічого не зробить!
Оце так, здивувався дядко Вітя. Захисника нарешті знайшли.
І будемо захищати! сів поруч із псом, обережно простягнув руку. Пес обнюхав пальці і ніжно лизнув долоню.
Щось тепле розлилося в грудях. Вперше за довгий час хтось став до мене добрим.
Ходімо, прошепотів я собаці. Іди зі мною.
Додому я зробив йому лежанку зі старих курток у кутку кімнати. Мати була на роботі до вечора, тож ніхто не буде лаяти і вигоняти «заразу».
Рана виглядала погано. Я зайшов в інтернет, знайшов статті про надання першої допомоги тваринам, читаючи, морщився від медичних термінів, але запамятовував усе.
Треба промити перекисом, мимоволі пробурмотів, росячи аптечку. Потім обробити йодом краї. Але обережно, щоб не боліло.
Пес лежав спокійно, довірливо підсовуючи поранену лапу, дивився на мене вдячно так, як ніколи раніше.
Як тебе звати? акуратно бинтував я лапу. Рудий, чи як назвати?
Пес тихо гавкнув, ніби погодився.
Увечері прийшла мати. Я готувався до скандалу, а вона мовчки оглянула Рудого, погладила бинт.
Сам перевязував? запитала вона.
Так. В інтернеті знайшов, як треба.
Чим годуватимеш?
Придумаю.
Мати довго дивилася на мене, потім на собаку, що лизала їй руку.
Завтра до ветлікаря підемо, вирішила вона. Подивимось, що з лапою. А імя вже придумав?
Рудий, відповів я.
Вперше за довгі місяці між нами не було стіни нерозуміння.
Ранком я прокинувся на годину раніше звичного. Рудий намагався встати, скрипячи від болю.
Лежи, заспокоїв я його. Водички принесу, поїсти дам.
У будинку не було собачого корму, довелося роздати останню котлету, розмочити хліб у молоці. Рудий жадібно, але акуратно, облизував кожну крихту.
У школі я вперше не сварився з вчителями, думав лише про одного як там Рудий? Чи не боляче йому? Чи не сумує?
Сьогодні ти якийсь не такий, здивувалась класна керівниця.
Я лише знизав плечима. Не хотів розповідати могли сміятись.
Після школи мчав додому, ігноруючи незадоволені погляди сусідів. Рудий зустрів мене радісним лайком вже міг стояти на трьох лапах.
Хочеш, друже, вийти на вулицю? зробив я з мотузки повідець. Тільки обережно, лапу бережи.
Тітка Одарка, побачивши нас, ледь не задихнулася:
Та він же його додому потягнув! Микито! Ти зовсім здурів?!
А що такого? спокійно відповів я. Лікую його. Скоро відновиться.
Лікуєш?! підскочила сусідка. А гроші на ліки звідки береш? У матері крадеш?
Я стискав кулаки, та стримувався. Рудий притиснувся до ноги, ніби відчував мою напругу.
Не краду. Свої гроші витрачаю. Збирав на сніданках, тихо сказав я.
Дядко Вітя похитав головою:
Хлопче, ти розумієш, що взявся за живу душу? Це не іграшка. Потрібно годувати, лікувати, гуляти.
Кожен день тепер починався з прогулянки. Рудий швидко одужував, вже міг бігати, хоча ще трохи кульгав. Я вчив його командам терпляче, годинами.
Сидіти! Молодець! Дай лапу! Ось так!
Сусіди спостерігали здалеку, хтось кивнув, хтось посміхнувся. Я ж бачив лише віддані очі Рудого.
Відчувши зміни, я перестав грубити, став допомагати по дому, оцінки піднялись. У мене зявилася мета і це був лише початок.
Через три тижні стало те, чого я найстрашніше боявся.
Я йшов з Рудим ввечері, коли з-за гаражів вискочила зграя дворняг пятьшість поганих, голодних, з вогняними очима. Ватажком був великий чорний пес, що оскалився і крокував уперед.
Рудий інстинктивно відступив за мною. Лапа ще боліла, бігати важко. Хижаки відчули слабкість.
Назад! крикнув я, розмахуючи повідцем. Пішли звідси!
А зграя не відступала, оточувала. Чорний ватажок гарчав голосніше, готуючись до стрибка.
Микито! раптом пролетів жіночий крик з вікна. Біжи! Кинь собаку і біжи!
Тут же вивелася тітка Одарка, піднявши руки. За нею виглядали ще кілька сусідських облич.
Хлопче, не геройськи! гукнув дядко Вітя. Він ж кульгавий, не втече!
Я поглянув на Рудого. Той тремтів, та не тікав, притискаючись до ноги, готовий розділити будьяку долю.
Чорний пес зробив перший стрибок. Я інстинктивно закрився руками, але удар прилетів у плече. Гострі ікла прокусили куртку, дісталися до шкіри.
Рудий, незважаючи на хвору лапу, кинувався захищати господаря, вцепився зубами в ногу ватажка й притиснувся всім тілом.
Бійка розгорілася. Я відбивався ногами, руками, намагався прикрити Рудого від іклів. Отримував укуси, подряпини, та не відступав.
Господи, що це? голосила з вікна тітка Одарка. Вітю, швидше щось роби!
Дядко Вітя спускався по сходах, схопив палицю, арматуру все, що під рукою.
Тримайся, хлопче! підкликав він. Зараз допоможу!
Я вже падав під натиском зграї, коли почув знайомий голос:
А ну геть!
Це була мати, що викинула під під’їздом відро води і обливла псів. Зграя відскочила, злякавалась.
Вітю, допомагай! крикнула вона.
Дядко Вітя підбіг з палицею, ще кілька сусідів спустилися з верхніх поверхів. Дворняги, зрозумівши, що сили нерівні, розбіглися.
Я лежав на асфальті, притискаючи до себе Рудого. Обидва були в крові, тремтіли, але живі.
Синку, присіла мати, обережно оглядаючи рани. Як же ти мене налякав.
Я не міг його кинути, мамо, прошепотів я. Розумієш? Не міг.
Розумію, тихо відповіла вона.
Тітка Одарка спустилася в двір, підходячи ближче. Дивилась на мене дивно, ніби вперше бачила.
Хлопчику, запитала вона. Ти ж міг йогозрадити.
Він не «через собаку», втрутився дядко Вітя. Він за друга. Розумієте різницю, Одарко Степанівно?
Сусідка кивнула, сльози стікали по щоках.
Ходімо додому, сказала мати. Потрібно обробити рани. І Рудого теж.
Я злягнувся, підняв собаку на руки. Рудий скиглив, та хвіст ледве ворушився радів, що господар поруч.
Завтра до ветлікаря підете? спитав дядко Вітя.
Поїдемо, відповів я.
Я відвезу вас на машині, і за лікування заплачу, запропонував він. Пес же героїчний.
Я подивився на нього здивовано.
Дякую, дядку Вітю. Але я сам.
Не сперечайся. Заробиш потім віддаси. А поки хлопцю хлопнув по плечу. Пишаємося тобою. Правда?
Сусіди кивнули мовчки.
Минув місяць. У жовтневий вечір я повертався з ветеринарної клініки, де тепер допомагав волонтерам у вихідні. Рудий бігав поруч лапа зцілилась, кульгавість майже зникла.
Микито! окликнула тітка Одарка. Зачекай!
Я зупинився, очікував нову нотатку, а вона простягнула сумку з кормом.
Це для Рудого, сказала вона. Дорогий, якісний корм. Ти про нього так дбаєш.
Дякую, тітонько Одаро, відповів я щиро. У нас вже є корм. Я тепер підробляю в клініці, Анна Петрівна платить.
Візьми, на майбутнє знадобиться, додала вона.
У будинку мати готувала вечерю. Побачивши сина, посміхнулася:
Як справи в клініці? Анна Петрівна задоволена?
Каже, у мене правильні руки і терпіння, погладив я Рудого по голові. Можливо, стану ветеринаром. Серйозно думаю.
А навчання?
Нормальне. Навіть Петрович з фізики хвалить: «Став уважним».
Мати кивнула. За цей місяць я змінився до невпізнання: не грубив, допомагав по дому, вітався з людьми. Зявилася мета, мрія.
Знаєш, сказала вона, завтра Вітя прийде, хоче запропонувати ще один підробіток у розпліднику свого знайомого. Потрібен помічник.
Справді? А Рудого можна з собою брати?
Думаю, так. Тепер він майже службовий собака.
Вечором я сидів у дворі з Рудим, тренуючи нову команду «охороняти». Пес старанно виконував вправи, дивлячись на мене відданими очима.
Дядко Вітя підходив, сідав поруч на лавці.
Тоді завтра точно в розплідник поїдеш?
Поїду, з Рудим.
Тоді рано лягай, день буде важкий.
Коли Вітя пішов, я ще трохи посидів, а Рудий поклав морду на коліна, задоволено зітхнув.
Ми знайшли одне одного і більше ніколи не будемо самотніми.
