Мамо, я не міг його залишити, ледь чутно прохрипів Микола. Розумієш? Не міг
Миколі було чотирнадцять, і здавалось, увесь Київ зібрався змовитись проти нього. Точніше ніхто не хотів його зрозуміти.
Ой, знову цей бідака! шушукалась тітка Зіна з третього підїзду, обходячи Миколу десятою дорогою. Самотня мама. От і результат!
А Микола йшов, руки в кишенях драних джинсів, пильно вивчаючи асфальт. Робив вигляд, ніби не чує, хоч чув усе до останнього слова.
Мама, ясна річ, на роботі допізна. На кухонному столі лаконічна записка: «Вареники в холодильнику. Зігрій». І тиша, аж дзвенить. Вічна тиша.
І ось він плететься додому після уроків, де знову слухав «змістовну бесіду» про свою несамовиту поведінку. Ніби не розумів, що став місцевою проблемою 1. А він прекрасно розумів І що з того?
Ей, хлопче! ляснув його по плечу дядько Грицько, сусід з першого поверху. Бачив там кульгавого пса? Треба його прогнати
Микола призупинився: щось негарне в тому дворі коїться.
Біля смітника валявся пес, не цуцик, дорослий рижий з білими плямами. Лежить нерухомо, тільки очима водить за всіма. Очі розумні, як у мами, коли читає рахунки за комуналку. І трохи сумні.
Та проженіть його вже хтось! підтакувала тітка Зіна. Хворий, мабуть, на все!
Микола підійшов ближче. Пес навіть не ворухнувся, тільки ледь-ледь хвостом махнув. На задній лапі рвана рана, аж моторошно.
Чого застиг, наче на контрольній? дратувався дядько Грицько. Взяти палку, прогнати!
І тут у Миколи щось перевернулось у душі.
Тільки спробуйте його пальцем зачепити! різко кинув він, заступаючи пса собою. Він же комусь заважає?
Ого, здивувався Грицько, захисник спокусливий.
І буду захищати! Микола присів біля пса, обережно простягнув руку. Той обнюхав пальці і несміливо лизнув долоню.
Всередині хлопчика вперше за хтозна скільки часу теплом залило. Хоч хтось поставився до нього по-людськи.
Ходімо, тихо сказав він собаці. Покажу, як у справжньому домі живуть.
Вдома Микола намостив у кутку лежанку з старої куртки. Мама, Слава Богу, на роботі аж до вечора ніхто не буде виганяти «заразу» з квартири.
Рана на лапі була як «привіт» від життя. Микола поліз у ґуґл, вичитав усі мислимі й немислимі статті про допомогу собакам. Уж мав витрішки від медичних слів, але твердо вивчив, що треба робити.
Так перекисом, потім йодом, але обережно, щоб не боляче бурмотів хлопчик, риючись у домашній аптечці.
Пес терпляче підставляв лапу, дивився вдячно так, як давно ніхто не дивився на Миколу.
Як тебе звати, рижику? обережно бинтував лапу Микола. Рижик може піде? Згідно з кольором.
Пес, як не дивно, підтакнув тихим гавкотом.
Вечором прийшла мама. Микола вже визбирував аргументи для скандалу. Та мама тільки глянула на собаку, обмацала бинт на лапі:
Сам перевязував? здивовано.
Сам. В інтернеті навчився.
А чим годуватимеш Рижика?
Придумаю: поки що поділюсь варениками.
Мама довго вдивлялася у сина, потім у собаку, який лижав її руку, як найбільший друг.
Завтра поведемо до ветеринара. Подивляться на лапу. Імя вже придумав?
Рижик, сяючи, викотив Микола.
Вперше за багато місяців між ними не було глухої стіни нерозуміння.
Ранок оголосив себе несамовитим дзвінком будильника. Микола встав раніше всіх, Рижик скигляв, намагаючись встати.
Лежи, не поспішай я принесу водички, й дам поїсти.
Собачого корму в хаті, звісно, ні приховано, ні знайдено Микола віддав останню котлету, хліб у молоці розмочив. Рижик їв як чемний гість і швидко, і акуратно.
В школі Миколу впізнати було неможливо: вперше не огризався вчителям, думав тільки про одне як там Рижик, чи не болить йому, чи не тужить?
Щось ти сьогодні як не ти, здивувалась класна керівниця, пані Оксана.
Микола тільки плечима знизав, не став розповідати засміють.
Після занять летів додому, ігноруючи хмурі погляди сусідів. Рижик зустрічав виском устояв на трьох лапах.
Ну що, друже, на вулицю хочеш? Микола змайстрував повідець з мотузки. Тільки лапу бережи.
У дворі почалася вистава. Тітка Зіна, угледівши їх, ледь не вдавилась насінням:
Так ти ж його до хати притягнув! Миколо! Ти здурів?!
А шо такого? спокійно відповів хлопчик. Лікую його, скоро як новий буде.
Лікуєш?! А гроші? У матері крадеш?! не відставала сусідка.
Микола стиснув кулаки, але зі скандалом не звязався. Рижик підтиснувся до ноги ніби розумів, що хвиля критики набирає обертів.
Не краду. Власні гроші витрачаю на сніданках економив, тихо сказав.
Дядько Грицько головою похитав:
Синку, ти ж за живу душу відповідаєш. Це ж не олівець: погодувати, лікувати, гуляти.
Ранок заранок тепер починався з прогулянки. Рижик вже міг бігати, хоча злегка кульгав. Микола терпляче навчав командам: «Сидіти! Дай лапу!» Смішно, до іронії, але словом працювали.
Сусіди вже не тільки головами хитали часом і посміхались у борщ, бачачи зміни. А Микола бачив тільки очі Рижика, більше нікого.
З часом він змінився. Не одразу, але явно: перестав огризатись, почав прибирати квартиру, навіть у школі оцінки потягнув. Зявилась мета. І це був лиш початок.
І от, три тижні по тому, Миколу накрив найбільший його страх.
Вечірня прогулянка і раптом ззаду гаражів вискочила зграя псів. Пять, чи шість дворняг, злі, голодні. Ватажок чорний, як тінь, показав зуби.
Рижик інстинктивно ховався за хлопцем; лапа боліла, бігати швидко не міг. А ця зграя помітила слабину.
Назад! закричав Микола, розмахуючи повідцем. Йдіть геть!
Але пси тільки щільніше коло змикали. Чорний готувався стрибати.
Миколо! зверху крикнула тітка Зіна. Біжи! Кидай собаку та тікай!
За нею у вікнах маячили ще сусідські обличчя.
Не геройствуй, хлопче! Він кульгавий, все одно не втече! волав дядько Грицько.
Микола глянув на Рижика. Той тремтів, але ж не тікав, а пригортався до ноги.
Чорний першим стрибнув. Микола встиг виставити руку, але ікла прокусили куртку.
А тут Рижик, байдуже до своєї лапи, байдуже до страху кинувся захищати хазяїна! Вхопив ватажка за ногу і повисив.
Почалася справжнісінька бійка. Микола і руками, і ногами відбивався, намагався прикрити Рижика. Синці й укуси сипались, але не відступав ні на міліметр.
Ой лишенько, що коїться! гуло зверху. Грицько, рятуй!
Дядько Грицько біг по сходах, шукав палицю, арматуру все, що попадалось.
Тримайся, хлопче! Я вже тут!
Микола вже майже лежав, коли почув знайомий голос:
А ну, геть звідси!
Це була мама. Вискочила з підїзду з старим відром води й щедро полила всю компанію. Зграя відскочила, не задоволена таким прийомом.
Грицько, допомагай! крикнула вона.
Дядько Грицько з палицею і ще декілька сусідів відігнали собак остаточно. Зграя, зрозумівши, що кияни не подарують дала драла.
Микола лежав на асфальті, притуливши Рижика. Обидва в крові, але живі.
Сину, присіла мама, обережно оглядала рани. Як же ти мене налякав
Я не міг його залишити, мамо Просто не міг
Знаю, ласкаво відповіла вона.
Тітка Зіна підійшла, дивилась як на супергероя з плащем.
Хлопчик, ти ж міг вмерти Через собаку
Це не «через собаку», втрутився Грицько. Це за друга. Є різниця, Зіно Іванівно?
Сусідка мовчки кивнула. Навіть заплакала.
Ходімо додому, сказала мама. Треба рани обробити. І Рижику теж.
Микола ледве підвівся, взяв пса на руки. Рижик скиглив, але хвостом ледь-ледь махав. Радів.
Зачекай, сказав дядько Грицько. Завтра у ветклініку їдете?
Їдемо.
Я відвезу. І за лікування заплачу пес справжній герой.
Микола здивовано глянув на сусіда.
Дякую, дядьку Грицько, але я сам
Не сперечайся. Віддаси, як заробиш. А зараз пишаємося тобою, правда?
Сусіди мовчки погоджувались.
Минув місяць. Жовтневий вечірний Київ, а Микола повертається з ветклініки, де підробляє на вихідних. Рижик поруч: лапа зажила, кульгавість там лиш в спогадах.
Миколко! гукнула тітка Зіна. Зачекай!
Хлопець насторожився, чекав чергової лекції. А сусідка простягнула пакунок з кормом.
Це Рижику. Хоч він тепер місцевий знаменитість.
Дякую, тітко Зіно, але ми маємо корм. Я працюю у лікарки Анни Петрівни вона платить.
Все одно бери. На випадок
Вдома мама варила борщ. Побачивши сина, посміхнулась:
Як там у клініці? Анна Петрівна задоволена?
Ого як! Каже, що руки як у справжнього ветеринара, і терпіння є.
А як навчання?
Нормально! Петрович навіть хвалить очі відкрились, каже.
Мама схвально кивнула. За місяць син виріс на очах: не грубить, допомагає вдома, сусідів вітає. Головне є мрія.
Чуєш, завтра Грицько прийде. Має ще одну роботу тобі на прикметі. У його знайомого розплідник, потрібен помічник.
Та це ж супер! А Рижика можна брати?
Можна. Вже як службовий пес.
Увечері Микола сидів у дворі з Рижиком тренував «охороняти». Пес виконував кожну команду, поглядаючи в Миколині очі щасливо.
Дядько Грицько підійшов, присів поряд.
Завтра у розплідник?
Таки так! З Рижиком.
Тоді рано лягай, день буде нелегкий.
Грицько пішов, а Микола ще трохи посидів. Рижик поклав морду на коліна господаря, задоволено зітхнув.
Вони знайшли одне одного. І тепер точно ніколи не будуть самотніми.
