Читала я чимало історій про жінок, які «грішили» на стороні, й хоч намагаюся не судити, є одна річ, якої щиро не можу зрозуміти. Не тому, що я якась особлива чи краща просто для мене зради ніколи навіть не стояли в черзі потенційних спокус.
Мені тридцять чотири, одружена, і живу абсолютно звичайним життям. Бігаю у спортзал пять разів на тиждень, уважно стежу, що їм, і люблю виглядати гарно. Довге густе волосся, акуратний вигляд знаю, що приваблива жінка. Мені про це кажуть, і я бачу це навіть по тих поглядах, якими мене супроводжують.
У спортзалі, наприклад, зовсім не дивина, коли якийсь чоловік підходитиме завести розмову. Одні питають, як правильно присідати, інші починають «невзначай» компліментувати чи просто підморгують. Те саме і коли з дівчатами вибираємось на келих вина обовязково хтось чіпляється, кличе потанцювати чи випитує, чи я тут, бува, не сама. Я ніколи не робила вигляд, що цього не існує бачу і все розумію. Але ніколи не переступала межу. Та й не через страх просто мені цього не хочеться!
Мій чоловік лікар-кардіолог, працює, як заведений. Є дні, коли він ще до світанку поспішає в лікарню, а назад повертається тоді, коли ми з донькою вже другу тарілку борщу доїдаємо або ще й пізніше. Часто довгі години я сама вдома собі на господарстві. Донька під контролем, дім доглянутий, моя рутина як по нотах. Насправді я могла б мати повну свободу робити що завгодно, й навіть ніхто б не здогадався. Та й в голову не приходило тратити цей час на якісь пригоди збоку.
Коли я сама, то влаштовую свій мікросвіт: спорт, книжки, генеральне прибирання, серіальчики, кулінарні пориви, прогулянки з нашою собакою Жужею у сквері. Не сижу вдома, жаліючи себе чи вишукуючи чиєїсь уваги. Не скажу, що наша сімя ідеальна сварки бувають, і різниця поглядів іноді засвічується, втома наздоганяє. Але головне в нас є моя чесність.
Я й не живу з постійним підозрою до чоловіка. Я йому довіряю. Знаю, хто він, знаю його звички, жарти, навіть шкарпетки по всій квартирі передбачаю наперед. Не моніторю телефон, не вишукую змов. Маю спокій, і це теж впливає. Коли немає бажання втекти, не шукаєш парадних дверей навстіж.
Тому, коли читаю ті історії про зради ні, не засуджую, а щиро дивуюсь приходжу до висновку, що це не питання спокуси, вигляду чи вільного часу. Для мене це ніколи не було навіть прийнятним вибором. Не тому, що не можу, а бо не хочу бути людиною, яка так чинить. І з цим мені затишно.
А що ви про це думаєте?
