Все почалося з найяскравішої події — народження онуки. Я, як любляча матір і бабуся, кинулася допомагати: ночами не спала, гуляла з малечею, прасувала крихітні бодіки, варила пюрешки, готувала ванночки. Мені здавалося, що це мій обов’язок, моя допомога, моє тепло, яке я з радістю віддаю своїй доньці та її родині. Я пам’ятаю, як сама колись опинилася у цьому виснажливому вирі перших місяців материнства — і мені бракувало опори.
Але потроху моя участь почала сприйматися як щось належне. Донька і зять почали дивитися на мене, як на безкоштовну послугу. Спочатку просили посидіти пару годин, потім — на вечір, далі — на цілі вихідні. Все частіше лунало: «Мамо, залишись із Софійкою, ми йдемо на курси», «Мамо, ти ж вдома, можеш її з садочка забрати», «Мамо, у нас тренажерний зал, виручай».
І я виручала. Бо як інакше? Дитину ж у садочку не залишиш. А потім я помітила, що моє «тимчасово підстрахувати» перетворюється на постійний тягар. До їхніх планів я більше не входила. Вони будували свій графік — я мала просто підлаштуватися.
Нещодавно стався випадок, який мене остаточно добив. Донька подзвонила й сказала, що у них із чоловіком корпоратив, а Софійка в садок не піде, бо трохи підкашлює. Зять, мовляв, поїхав із друзями на рибалку, а вона ніяк не може відмовитися від вечірки — по роботі важливо. Я мовчки зібралася і забрала дитину. Бо, як не крути, це моя онука, я її люблю. Але всередині вже тоді клекотіло від образи.
А сьогодні сталося те, що переповнило чашу. Донька подзвонила радісним голосом і повідомила, що вони з Олегом летять до Туреччини. На два тижні. Я радісно запитала: «А Софійку берете?» Відповідь приголомшила:
— Ні, звісно. Ти ж із нею залишишся. Ми вже квитки взяли, готель «все включено».
І все. Жодного питання, жодної згоди. Просто поставили мене перед фактом. Навіть не подумали спитати, чи вільна я, чи не запланувала чогось. Мабуть, у пенсіонерів не може бути ні життя, ні бажань. Лише онуки та кухня.
Я взяла слухавку і спокійно, але рішуче сказала:
— Ганнусю, я не нянька. Я не твоя покоївка. Ви дорослі люди, у вас є дитина — і це ваша відповідальність. Якщо хочете відпочивати удвох, або беріть Софійку з собою, або шукайте іншу людину. У мене свої плани — я з подругою Галиною збиралася в санаторій. Ми бронювали номер ще місяць тому.
На тому кінці дроту настала тиша. А потім почалася істерика. Донька кричала, що я егоїстка, що я жахлива бабуся, що «усі нормальні бабусі тільки і мріють про час із онуками», а я — тільки про себе. І взагалі — що мені ще робити, як не сидіти біля телевізора?
Але я втомилася виправдовуватися. Я не зобов’язана. Я допомагала з любові, а не тому, що мусила. Але коли любов перетворюється на використання — треба ставити межі.
Так, я на пенсії. Але це не означає, що моє життя скінчилося. У мене є плани, бажання, втома, здоров’я, зрештою. Чому мене ніхто не запитав — чи хочу я провести два тижні з дитиною сама, без перепочинку, без сну? Чому я маю жертвувати собою заради чужих відпусток?
Я люблю свою онуку. Але більше не дозволю, щоб мою любов використовували як привід для експлуатації. І якщо для цього треба посваритися з донькою — хай буде так. Справжня родина — це повага. А не споживацьке ставлення.
Я вперше за довгий час сказала «ні». І відчула, як з плечей звалився тягар. Бо я — не нянька. Не покоївка. Я — мати. І я — жінка, яка має право на власне життя.
