Ну слухай, я не планувала бути мачухою — це не моє життя, не мій вибір.
Коли я познайомилася з Олегом, він відразу розклав усі карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожному по квартирі у Києві. Мені було двадцять сім, йому — тридцять сім. Я знала, на що йду. Більше того, мені навіть подобалося, що він не тиснутиме на мене через дітей — я завжди вважала, що не хочу бути матір’ю. Чайлдфрі — свідомий і чіткий вибір. Вільне життя, подорожі, робота, свій час.
Спочатку все було навіть гарно. Олег орендував великий будинок під Броварами, заробляв чудово. Діти — приємні, виховані, приїжджали до нас на вихідні, ночували. Я знаходила з ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль «приємної тітоньки на вихідні» мене влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.
Так минуло два роки. А потім… усе пішло шкереберть. Старшому синові виповнилося чотирнадцять, він вліз у конфлікт з матір’ю і буквально втік до нас. Олег, як завжди, на роботі зранку до ночі, а я лишилася з бунтівним підлітком наодинці. Вічні хлопання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, наче я для неї ніхто — і була права, бо я й справді ніхто.
Минуло три місяці — і колишня дружина Олега «тимчасово» відправила до нас і молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трохи влаштується — і одразу забере дітей. Але «тимчасово» розтягнулося вже на рік. Діти досі з нами. Ні дзвінків, ні натяків, що мати збирається їх повернути.
Тепер у моєму будинку живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить усе навпаки, наче я — прислуга. Середній не встигає з навчанням, кожен вечір треба сидіти з ним над уроками. Молодший — найспокійніший, але його треба возити на гуртки, секції, олімпіади. І все це — на мені.
Я не підписувала контракт на таке. Я не хочу бути нянею, репетиторкою, водієм і кухарем у одній особі. Мені ніколи працювати. Я фрілансерка, у мене були постійні клієнти, замовлення, прибуток. Зараз — тиша. Люди просто перестали чекати, бо я завжди з дітьми. Дні минають у біганині, у побутових клопотах. А де ж я в усьому цьому?
Я намагалася поговорити з Олегом. Спокійно, по-дорослому. Він киває, але відповідає одне й те саме: «Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю». І додає: «Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…» Так, не винні. Але й я — не винна. Я не народжувала цих дітей. Я не обіцяла бути їм матір’ю. Я не готова жертвувати своїм життям заради чужого вибору.
Останні тижні я все частіше думаю, що виходу нема. Тільки розлучення. Тільки свобода. Я втомилася бути заручницею чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не зла. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не нав’язаним кимось. І якщо він цього не розуміє — значить, ми з самого початку говорили різними мовами.
