“Я не погоджувалася бути мачухою — це не моє життя, не мій вибір.”
Коли я зустріла Олега, він одразу розкрив карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожному квартиру в Києві. Мені було двадцять сім, йому — тридцять сім. Я знала, на що йду. Більше того, мені навіть подобалося, що він не тиснутиме на мене через дітей — я завжди себе вважала свідомою чайлдфри. Вільне життя, подорожі, робота, свій час.
Спочатку все було непогано. Олег орендував великий будинок під Бородянкою, заробляв чудово. Діти — приємні, виховані, приїжджали на вихідні, залишалися ночувати. Я знаходила з ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль «приємної тітки на вихідних» мене влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.
Так минуло два роки. А потім… все пішло шкереберть. Старшому синові виповнилося чотирнадцять, він посварився з матір’ю та буквально втік до нас. Олег, як завжди, на роботі зранку до ночі, а я лишилася з бунтівним підлітком наодинці. Постійне хлопання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, ніби я для неї ніхто — і вона була права, адже я справді ніхто.
Минуло три місяці — і колишня дружина Олега «тимчасово» відправила до нас ще й молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трохи облаштується — і відразу забере дітей. Але «тимчасово» перетворилося вже на рік. Діти досі з нами. Ні дзвінків, ні натяків, що матір збирається їх повернути.
Тепер у моєму домі живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить усе навпаки, немов я — прислуга. Середній не встигає з навчанням, щовечора доводиться сидіти з ним над уроками. Молодший — найспокійніший, але його треба возити на гуртки, секції, олімпіади. І все це — на мені.
Я не підписувалася на таке. Я не хочу бути нянею, репетиторкою, водієм та кухарем у одній особі. Мені немає коли працювати. Я фрілансерка, у мене були постійні клієнти, замовлення, прибуток. Зараз — тиша. Люди просто перестали чекати, адже я постійно з дітьми. Дні минають у біганині, у побутових клопотах. А де ж я у всьому цьому?
Я намагалася поговорити з Олегом. Спокійно, як дорослі. Він киває, але відповідає одне й те саме: “Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю.” І додає: “Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…” Так, не винні. Але й я — не винна. Я не народжувала цих дітей. Я не обіцяла бути їм матір’ю. Я не готова жертвувати своїм життям заради чиїхось рішень.
Останнім часом я все частіше думаю, що вихід лише один. Лише розлучення. Лише свобода. Я втомилася бути заручницею чужої сім’ї, чужих помилок, чужих дітей. Я не зла. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не чужим, нав’язаним. І якщо він цього не розуміє — значить, ми з самого початку говорили різними мовами.
