Вона не запросила на весілля вітчима, який виховував її з дев’яти років. Я теж не піду на це весілля
Моя донька розбила мені серце. Я думала, що вона знає, що таке вдячність, що в свої 25 років вона здатна відрізнити добро від байдужості. Але її вчинок довів протилежне — гірке, болюче протилежне. Вона не запросила на своє весілля вітчима, мого чоловіка Віктора, який виховував її з дев’яти років, вкладаючи душу в кожен її крок. Натомість запросила рідного батька, який стільки років не звертав на неї уваги. Після такого у мене зовсім немає бажання відвідувати це свято зради.
Розлучення з моїм першим чоловіком, Олексієм, було неминуче, як буря після штилю. Останні чотири роки нашого шлюбу я трималася лише на власній витримці та на вмовляннях свекрухи, яка благала терпіти її пустого сина. Але всьому є межа, і моя чаша терпіння переповнилася, коли донці, Лесі, виповнилося сім. Її батько завжди ставив сім’ю на останнє місце. Він грався з нею лише тоді, коли був трохи навеселі — поки не напивався до невтямки. Міг зникати на дні, а повертаючись, доводив свою правоту кулаками, залишаючи синці не лише на мені, але й на моєму серці.
Коли я дізналася про його коханку, це стало останньою краплею. Думка, що якась інша жінка купилася на цей «скарб», протверезила мене остаточно. Я подала на розлучення, не озираючись назад. Олексій навіть не намагався врятувати сім’ю — зібрав свої речі, розбив дзеркало в передпокої і пішов з гордо піднятою головою, наче герой якоїсь драми. Свекруха, яка раніше плакала над долею свого “бідного хлопчика”, перетворилася на справжню мегеру. Вона звинувачувала мене у всьому, намагалася вселити Лесі, що це я вигнала її «люблячого тата», хоча він сам давно викреслив нас зі свого життя.
Леся завжди тяжіла до батька більше, ніж до мене. Я була суворою — виховувала, навчала, примушувала сидіти за уроками. А він з’являвся рідко, у гарному настрої, з дешевими цукерками і порожніми обіцянками. Коли ж приходив злий, я кидалася захищати доньку від його гніву, заступаючи її собою. Тож у її пам’яті він залишився якимось казковим лицарем, а я — вічною наглядачкою. Пояснювати їй правду було марно: свекруха отруїла її розум, а Леся сумувала за «доброму татові», який насправді не вартий був і ламаної копійки. Я стиснула зуби і продовжувала боротися за неї. Через рік свекруха померла, тиск на доньку ослаб, але вона все одно продовжувала ідеалізувати батька і звинувачувати мене за його відсутність.
Коли Лесі було дев’ять, я зустріла Віктора в нашому містечку під Києвом. Він відразу мені сподобався — добрий, надійний, з теплою усмішкою. Я закохалася, і він відповів взаємністю. Але я боялася його втратити, тому чесно попередила: у мене є донька, і вона може його не прийняти, йому доведеться нелегко. Віктор не відступив. Він зробив мені пропозицію, знаючи, що попереду чекають труднощі. І вони почалися одразу: Леся влаштовувала істерики, грубила, провокувала його на кожному кроці. Я думала, він здасться — кому охота терпіти образи і скандали? Але він залишився. За шістнадцять років він лише двічі підвищив на неї голос — і то заслужено. Він возив її на змагання, забирав з вечірок, купував одяг, жодного разу не дорікнувши. Навіть її навчання в університеті оплатив він, а не її хвалений біологічний батько.
У старших класах Леся стала спокійніше ставитися до нього. Не нападала, але й вдячності не виявляла. Я сподівалася, що з часом вона зрозуміє, яким рідкісним є Віктор — не кожен вітчим так дбає про чужу дитину. Я знала, що вона іноді бачиться з Олексієм. Не втручалася в їхні справи, але кожен її день народження рвав мені душу: вона чекала його дзвінка до півночі, а він так і не дзвонив. І все одно чекала — рік за роком, ніби сліпа.
Після школи вона поїхала вчитися в інше місто. Повернувшись, оселилася з хлопцем, із яким зустрічалася з третього курсу. А потім оголосила про весілля. Я була впевнена, що Віктор буде там, поряд з нами. Але вона викреслила його зі списку гостей. Він намагався приховати біль, але я бачила, як його очі потьмяніли. Леся кинула мені в лице:
— На весіллі буде мій батько. Як ти уявляєш його і Віктора разом? Хочеш влаштувати цирк?
Я задихнулася від обурення:
— Ти запросила батька, який плюнув на твоє життя, і викреслила людину, яка тебе виховувала? Ти невдячна! Я не піду на твоє весілля. Звертайся тепер за всім до свого «тата».
Вона намагалася щось сказати, але я вже грюкнула дверима.
Вдома Віктор вмовляв мене передумати: мовляв, вона єдина донька, це її день. Але я не можу. Вона чітко показала, що для неї важливо. Ми з Віктором стільки років билися за неї, а вона все ще боготворить того, хто її покинув. Хай так. Я умиваю руки — досить з мене цього болю і розчарувань.
