Квітко, ти справді в порядку? Такі рішення не приймаються за тиждень.
Я все обміркувала. Орися відсунула чашку. Серьйозно, Леся. Вперше за довгі роки я точно знаю, чого хочу.
Це не кохання! Просто гормони!
Боже, дякую за підтримку.
Я і підтримую, кажу правду. Йому двадцять чотири, Квітко. Двадцять чотири. Коли ти закінчувала університет, він вже в першому класі був.
Орися закотила очі. Ці цифри перестали щось означати, коли говорили про справжні почуття.
Я вже все вирішила, повторила Орися твердіше. Сьогодні ж поговорю з Віталієм.
Леся мовчки похитала головою і допила свій латте. А Орися вже в уяві була в іншому місці там, де пахло кавою і типографським чорним, де її чекав чоловік, від одного погляду якого ноги підкашувалися.
Віталій того вечора сидів на краю ліжка їхнього ліжка, в їхній спальні, яку вони разом вибирали дванадцять років тому, сперечаючись, чи потрібен балдахин. Балдахин так і не купили. За ті роки мало що сталося розмов, дотиків, поглядів. Шлюб давно перетворився на сусідство ввічливих людей, що ділять квадратні метри і бюджет.
У мене з’явився інший.
Чотири слова. Орися готувала промову кілька днів, репетирувала в душі, записувала в нотатках телефону а вийшло лише це. Чотири слова і тиша.
Віталій не закричав. Ні чого не розбив. Він просто кивнув повільно, ніби підтверджуючи давню підозру і почав збирати речі. Методично. Обережно. Складаючи сорочки так, як завжди комір до коміра. У цій його акуратності було щось лякаюче.
Віт
Не треба. Я все зрозумів. Чоловік навіть не обернувся. Я йду до батьків.
Двері закрилися мяко, майже беззвучно і це було гірше будьякого скандалу. У грудях у Орії підскочило дивне відчуття: провина і полегшення, змішані в пропорції, яку вона не могла визначити. Квартира раптом здалася величезною і гулкою, мов пустий концертний зал.
Вона була вільна
Розмова з батьками відбулася через три дні. Як і очікувалося, вони не підтримали Орися.
Ти розумієш, що твориш? Мати нависла над нею, як гіркий вітер. Дванадцять років спільного життя коту під хвіст. Ради кого? Ради хлопця?
Мам, йому двадцять чотири, він вже дорослий
Дорослий! Батько тяжко сів у стілець, який скрипнув під його вагою. Дорослий це Віталій. Той, хто терпи і утримував тебе стільки років, а ти йому так влаштувала
Він не утримував. У мене свій бізнес, тату.
Ви нас позорите, додав батько глухо.
Орися піднялася зі стола. Ноги стали ватними, але вона змусила себе говорити спокійно:
Я думала, ви мене підтримаєте.
А ми думали, що виростили мудру доньку, мати відвернулася до вікна. Помилилися, схоже.
Вона вийшла з квартири, не озираючись. У ліфті набрала Ігоря: «Забери мене». Він приїхав за двадцять хвилин, обійняв її, притиснувши ніс до маківки, і всі проблеми залишилися позаду.
Подруги ті, з ким вони дружили парами, влаштовували спільні шашлики та новорічні посиденьки зникли одна за одною. Катерина написала: «Вибач, Квітко, але я не можу. Вітя для мене, як брат, розумієш». Олена просто перестала відповідати. Марина надіслала довге повідомлення про «зрадництво» і «егоїзм», після чого Орися пять хвилин тупо дивилась у екран, не знаючи, що відповісти. А потім видалила переписку всю, за пять років і заборонила собі плакати.
За три тижні навколо неї утворилася пустка. Ігор підвозив її на зустрічі до своїх приятелів молодих хлопців, які обговорювали якісь стріми, тіктоки та новий кліп. Орися сиділа серед них, посміхалася, кивала, а її розривало різке, майже фізичне самотнє відчуття. Вона не розуміла половини жартів, не знала імен, які вони згадували, і ловила себе на думці, що єдиною людиною в цій компанії, з ким їй є про що поговорити, був Ігор. Але Ігор був зайнятий своїми друзями, і вона залишалася одна посеред галасливої кімнати.
«Це пройде», уговарювала себе. «Ми побудуємо щось своє. Нове».
А поїдемо? Ігор лежав поруч тієї ночі, перебираючи її волосся. В інший місто. Нова життя, без колишніх чоловіків, без батьків, які клюють. Почнемо з чистого листа.
Орися піднялася на лікті, вслідуючи його обличчя в напівтьмі.
Ти серйозно?
Абсолютно. У мене у Львові є контакти, там ринок фотографії живіший. А ти відкриєш новий салон. Більший, кращий.
Слово «салон» кололо під ребрами. Її салон. Вісім років роботи, клієнтська база, майстри, яких вона навчила з нуля. Кинути все?
Але його очі світилися такою впевненістю, таким азартом і вона кивнула. Так. Почати заново. Довести всім, що це не марення, не криза середнього віку, а справжнє почуття, за яке варто ризикувати.
Салон вона продала за три тижні значно дешевше реальної вартості, бо покупчиня відчула терміновість і вижала максимальну знижку. Орися підписала документи тремтячою рукою, отримала переказ на картку і відчула дивне: ніби відрізала частину себе і передала її чужій тетці в бежевому костюмі.
Все, сказала вона Ігорю того вечора. Ми вільні.
Він підняв її на руки, закружив по кімнаті, і Орися засміялася справжнім, дзвінким сміхом, якого не чула від себе роками. Гроші від продажу здавалися величезною сумою, достатньою для будьяких планів. Спочатку вони зняли квартиру ближче до центру, з високими стелями і великими вікнами. Їхнє гніздо. Їхній дім.
Перші тижні життя в іншому місті нагадували медовий місяць. Сніданки в ліжку, безкінечні розмови про все і ні про що. Ігор знімав її на балконі, на кухні, у ванні з мокрим волоссям і кожен кадр був зізнанням у коханні.
А потім щось почало змінюватися.
Спочатку непомітно. Ігор затримувався на зйомках довше. Повертався втомлений, мовчки вечеряв, втикав у телефон.
«Багато роботи», пояснював він. «Треба пахати, поки є замовлення». Орися кивала, розуміла, не хотіла ставати тією ж жінкою, що ноїться і чіпляється.
Але коли вона намагалася обійняти його вночі, Ігор відштовхувався. Коли говорила про салон, про плани відповідав однословно: «Потім», «Розберемося», «Не зараз». Кожне «не зараз» рубало зсередини все глибше.
Орися почала шукати роботу радше, щоб зайняти голову, ніж від справжньої потреби. Але реальність виявилась жорсткою: у тридцять чотири знайти роботу задача нелегка.
Гроші між тим танули. Орендна плата поглинала суттєву суму щомісяця. Ігор заробляв нерегулярно, а коли Орися обережно згадувала про поділ витрат, він роздратовано підняв плече:
«Я і так вкладаюсь. Ти що, не бачиш?»
Вона бачила. Бачила, як Ігор відводить погляд, як перевіряє телефон, виходить «провітритися» ввечері і повертається після півночі, пахнучи чужими ароматами. Чи це було лише її уявлення?
Нам треба поговорити, сказала Орися одного разу, коли Ігор повернувся о третій годині ночі.
Про що?
Про нас. Я не розумію, що відбувається. Ти став іншим. Я майже не бачу тебе, ти не розмовляєш зі мною, ми не
Ти тиснеш. Ігор швикнув куртку на стілець. Я казав, що мені потрібен простір. Все йде занадто швидко. Ти чекаєш від мене чогось, а я не готовий. Я не просив тебе ламати життя.
Вона замерла.
Не просив?
Ти сама вирішила. Я не змушував тебе розлучатися. Не змушував нічого продавати. Це був твій вибір. І ми переїхали, коли ти вже була вільна!
Ігор був прав. Технічно прав. Це був її вибір. Її пожежа, в яку вона кинула все, що мала.
З тієї ночі Орися почала зводити з розуму. Перевіряла його телефон, коли Ігор спав. Пролистувала повідомлення, всматривалася у кожен лайк під його фото, знаходила підписки на моделей і початківцівфотографок, і кожне ім’я палало в її нутрі. Орися писала йому по двадцять повідомлень на день, питала, де він, з ким, коли повернеться. Створювала сцени ревнощів і ненавиділа себе за це, бо бачила в собі жінку, якою ніколи не хотіла стати.
Ти хвора, сказав Ігор після чергового скандалу. Тобі потрібен психолог, а не стосунки.
Можливо, він знову був прав.
Ігор все частіше не ночував вдома. «Зйомка за містом». «Залишився у друга». «Не чекай». А Орися чекала сиділа в темряві, вдивлялась у двері, і кожна година сушила її нутрощі, перетворюючи їх у суху труху.
Коли Ігор нарешті приходив вони мовчали або кричали один на одного. Середини не залишилось. У його очах Орися бачила те, чого боялася найбільше: втому, роздратування, жалкість. Він дивився на неї, ніби на проблему, від якої не може позбутись.
У вівторок ввечері, коли Орися пила вже п’яту чашку кави, телефон задзвонив.
«Квітко, я більше не можу. Прости. Все зайшло занадто далеко. Я не хотів руйнувати твоє життя. Я не готовий нести за це відповідальність. Не шукай мене. Будь ласка, залиш мене в спокої».
Вона перечитала три рази, ще раз, і ще. Телефон випав з рук, і вона сама сповзла зі стільця на холодну підлогу.
Цілий день вона провела в порожній квартирі. Лежала на підлозі, потім на дивані, потім знову на підлозі там було холодніше, і холод хоч якось відволічав від того, що крутилося всередині. Плакала довго, безладно, зі схлипами і виділенням. Після того сльози вичерпалися, залишилася лише суха, спалена порожнеча.
Без чоловіка. Без бізнесу. Без друзів. Без батьків. Без коханця. Без грошей бо подивилась на залишок на картці і зрозуміла, що вистачить максимум на два місяці. Тридцять чотири роки, і відУ темряві підвісної вулиці вона зрозуміла, що найгірша казка це та, яку вона сама писала, і розплющила очі, готова прокинутись.
