У сватів прибирати? Ні, дякую, не моя справа! Мені, Соломії, вже тридцять вісім, і я вирішила, що пора, нарешті, жити для себе, а не бігати з ганчіркою по їхньому великому будинку. Мої святки, Дмитру Михайловичу та Ганні Петрівні, вже по дев’яносто і вісімдесят три роки, і, звичайно, самі вони з господарством не впораються. Мій чоловік, Богдан, їхній єдиний син, народився, коли їм було за сорок, і тепер усі дивляться на мене як на рятівницю. Але я не підписувалася бути їхньою служкою! Люди пліткують, святки натякають, а я твердо сказала: годі, мій час — мій, і крапка.
Ми з Богданом одружені десять років, і весь цей час я старалася бути доброю невісткою. Святки — люди непрості, та не злі. Дмитро Михайлович, незважаючи на вік, ще жвавий: ходить з паличкою, читає газети, любить розповідати про свою молодість. Ганна Петрівна слабша, більше сидить у кріслі, в’яже чи дивиться серіали. Їхній дім — великий, старий, з дерев’яними підлогами й купою кімнат, які вони наполегливо відмовляються здавати чи продавати. «Це наше гніздо», — кажуть вони. І я б не заперечувала, якби це «гніздо» не перетворилося на мою головну біль.
Коли ми щойно одружилися, я часто приїжджала до святків, допомагала з прибиранням, готувала, возила їх до лікаря. Мені було не важко — я думала, це тимчасово, поки вони ще в силах. Але роки йшли, а їхні очікування зростали. Тепер щоразу, коли ми приїжджаємо, Ганна Петрівна з сумним виглядом дивиться на підлогу й зітхає: «Ох, Соломійко, тут би помити, пилку так багато». А Дмитро Михайлович додає: «Так, невісточко, ти ж у нас господарна, упораєшся». Господарна? Я працюю маркетологом, у мене двоє дітей, іпотека й купа справ. Коли я встигаю бути їхньою прибиральницею?
Недавно ситуація дійшла до межі. Ми приїхали на вихідні, і Ганна Петрівна, ледь я зайшла, сунула мені відро й ганчірку: «Соломіє, помий підлогу, а то я вже не можу, ноги болять». Я оніміла. Що, я тепер офіційно найнята? Я ввічливо відмовилася: «Ганно Петрівно, вибачте, у мене спина болить, та й справ багато». Вона скривилася, а Дмитро Михайлович пробурчав: «Молодь нині ледача». Ледача? Я після роботи дітей зі школи забираю, уроки перевіряю, вечеряю на ходу, а вони мені про лінь?
Я сказала Богданові, що більше не збираюся мити їхню підлогу. Він, як завжди, спробував бути дипломатом: «Соломіє, вони старенькі, їм важко. Ну допоможи раз, що тобі коштує?» Раз? Це ж не раз, це щоразу! Я нагадала йому, що у його батьків є пенсія, вони можуть найняти прибиральницю. Але Богдан лише зітхнув: «Ти ж знаєш, вони чужих у дім не пустять». Не пустять? А я, значить, не чужа — можна мене ганяти з ганчіркою? Я поставила умову: або ми наймаємо помічницю, або я більше не притраплююся до їхньої підлоги. Богдан пообіцІ хоча святки й далі сумніваються, я вже знаю, що моя рішучість — це перший крок до свободи.
