— Оленко, в мене для тебе не найкращі новини, — промовив Олег, поклавши ложку на тарілку й опустивши погляд. — У мами зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.
— Я того й боялася… — зітхнула Олена, витираючи руки рушником. — А ти з Богданом говорив? Напевно, треба шукати сидку. А то ж нам самим не втягнути.
— Говорив. І ми вирішили: сидка — дорого. Та й страшно чужих у дім пускати. Краще, якщо хтось із родичів доглядатиме.
— “Ми вирішили”? — насторожилася Олена. — Ви з братом уже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужа їй не потрібна. Ну і взагалі, ти ж вдома, можеш звільнитися й доглядати за нею.
У грудях у Олени все стисло. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії лишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і виплати?
— Олежу, мені потрібно подумати. Я не залізна. В мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Богданом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оленко, ну ти ж знаєш, що мама відписала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Богданом допомагатимемо, ти не залишишся сама.
Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по факту — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, “на догляд за родичем”. І строго поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішимо питання знову. Безстроково я не підписуюсь.
— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Не їздити ж туди-сюди.
Наступного ранку Ганна Іванівна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатки у вишгородській Кам’янці. Змарніла, пересувалася з труднощами. Занесли ліжко, постелили ковдру, розклали ліки, поставили миски, подушки, плед. У хаті повис запах хлорки та старості.
Олег одразу взявся командувати:
— Підклади їй подушку під спину. Борщ остиг, підігрій. І дивись, щоб усі ліки приймала — тепер ти за це відповідальна!
Олена мовчала, робила все. Але вже не було їй сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.
За кілька днів нагрянув Богдан з дружиною — Марією. Вони, не знімаючи курток, пройшлися по хаті, наче музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мамі дихати важко», «Тут протяг». Олена стояла в кутку, мов тінь.
— Мам, як тобі тут? Тебе Оленка не ображає? — запитав Богдан.
— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — заскиглила Ганна Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Усе робить через силу…
Олена не витримала.
— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?
— Оленко, — встряла Марія, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі складно?
— Маріє, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга настане — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А в мене робота! Я не можу. Та й… я не вмію! — відразу зніяковіла Марія, її пиха зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Олег, попри обіцянки, все більше уникав участі:
— Оленко, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. Та й взагалі, це ж традиція — щоб невістка за свекрухою доглядала. Ніхто ж не скаржився.
Олена мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олег повернувся з «новинами»:
— Ми з Богданом усе вирішили. Мама складе на тебе заповіт на хату. А ти звільнишся й доглядатимеш за нею постійно. Це буде чесно.
— Що?! — Олена поблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата за ціну здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!
— Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, й Тарасові б щось дісталося.
— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто повинна стерти себе?
Олег мовчав. Вид у нього був образи.
— Мені байдужа ця хата, Олежу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книги, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоча б раз візьме відповідальність. Або знайдіть сидку!
— Гроші! Усе зводиться до грошей! А твій заробіток — копійки. Вдома буде вигідніше!
— Ні! Моє рішення остаточне! — Олена подивилася чоловікові в очі. — Робіть що хочете. Але я доглядати за Ганною Іванівною більше не буду.
За тиждень Олена зібрала речі. Тихо, без скандалів. Зняла кімнату в комуналці. Син — Тарас — підпідтримав її, обіцяючи допомагати і бути поряд, а Олег зрозумів, що іноді кохання вимагає не жертв, а поваги до вибору близької людини.
